Так, аналізуючи норми Земельного кодексу України, слід зазначити, що здійснення права приватної власності в багатьох випадках обмежене (наприклад, власник земельної ділянки має використовувати її виключно за цільовим призначенням, визначеним органами державної влади чи місцевого самоврядування; встановлені особливі умови застави земельних ділянок). Закріплений у законодавстві принцип цільового призначення встановлює для власника обмеження щодо розміщення об'єктів на відведеній земельній ділянці, не дає йому можливості вільно здійснити свої власницькі повноваження.

Поширеними об'єктами права власності громадян є жилі будинки і квартири. Законодавство України зняло всі обмеження стосовно кількості і розмірів жилих будинків, квартир, що перебувають у власності громадян.

Відповідно до ст. 6 ЖК України жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків. Надання приміщень у жилих будинках для потреб промислового характеру забороняється. Отже, законодавець встановив для даних об'єктів принцип дотримання цільового призначення, адже житло є таким же особливим об'єктом права власності, як і земельні ділянки, вільне використання яких за розсудом власника не дозволяє жоден сучасний правопорядок [19, с. 304]. За порушення власником встановлених законом правил користування жилими будинками і жилими приміщеннями, в тому числі використання їх не за призначенням, настає адміністративна відповідальність у формі попередження або накладення штрафу (ст. 150 КУпАП).

Особливість здійснення права власності на жилий будинок, квартиру полягає також в тому, що здійснення даного права обмежується правами членів сім'ї власника. Відповідно до ст. 156 ЖК дані особи користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), що йому належить, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Право користування жилим приміщенням зберігається за членами сім'ї власника у випадках припинення сімейних відносин із його власником. Дане право зберігається також за членами сім'ї власника і при переході права власності на дане жиле приміщення до іншої особи.

Чинне законодавство гарантує громадянам, які мають у приватній власності жиле приміщення, його частину, розпоряджатися ним на власний розсуд: продавати, дарувати, заповідати, укладати інші не заборонені законом угоди. При цьому, законодавець встановлює певні правила здійснення таких угод. Так, в усіх випадках відчуження власником належного йому жилого приміщення, співвласниками якого є неповнолітні члени його сім'ї, допускається тільки за згодою органів опіки і піклування (ст. 78 КпШС).

Отже, враховуючи викладене вище можна дійти висновку, що особливості здійснення власником права власності на жилі приміщення з часу прийняття законодавства ринкової орієнтації в багатьох випадках зазнали змін. Так, зникли обмеження щодо кількості та розмірів жилих приміщень. Проте здійснення права власності з такими об'єктами в багатьох випадках обмежено. Дані межі зумовлені не лише необхідністю додержання цільового використання цих об'єктів, а й правами членів сім'ї власника, які проживають разом з ним.

Значно ширше коло обмежень здійснення власником своїх повноважень з об'єктами нерухомості містить приватизаційне законодавство. Так, Законом України від 1 червня 2000 р. «Про Державну програму приватизації» встановлено, що власник, який придбав контрольний пакет акцій підприємства, котре має стратегічне значення для економіки та безпеки держави, зобов'язаний забезпечити щодо даного підприємства певні показники діяльності (мінімальний розмір доходів, надходження до бюджету, тощо). До повного виконання власником умов договору купівлі-продажу об'єкта приватизації він не має права відчужувати окремі частини пакета акцій. У разі подальшого відчуження приватизованого об'єкта покупець зобов'язаний забезпечити збереження для нового власника зобов'язань, визначених умовами конкурсу, аукціону чи викупу. В разі невиконання покупцем договірних зобов'язань. об'єкт приватизації підлягає поверненню в державну власність. Вважаю, вимога законодавця зумовлена характеристикою об'єкта приватизації, адже це підприємства, значення яких для розвитку економіки досить важливе.

Особливою підставою обмеження здійснення права власності є рішення судових чи слідчих органів про накладення арешту на майно. Обмеження здійснення права власності може бути зумовлено також описом спадкового майна, накладенням державним нотаріусом заборони відчуження на об'єкти нерухомості.

Межі здійснення права приватної власності визначаються переважно законодавством, але можливі й добровільні обмеження, які власник створює для себе в результаті своїх вольових дій, наприклад, в разі передачі належного майна іншій особі за договором найму, застави, ренти, тощо. Проте, на думку деяких науковців договором можна обмежити право власності лише в тому випадку, якщо при цьому відбулося виникнення речового права (сервітут, право господарського відання та ін.) [20, с. 60]. Поділяючи дану позицію, К.Скловський зазначає, що в цьому випадку власність обмежується не договором, а законом, і такі обмеження мають силу для всіх володільців речового права незалежно від того укладали вони даний договір чи набули сервітут або інше речове право за іншими підставами [26, с. 383]. Таке зауваження є слушним, але. на мою думку, передача власником належного майна за договором, наприклад. найму, також обмежує його на певний час здійснювати правомочності володіння та користування цим майном.

Отже, право приватної власності, як і будь-яке суб'єктивне право, має певні межі свого здійснення. На мою думку, межі здійснення права приватної
власності — це законодавче визначені та встановлені системою правових принципів рамки діяльності громадян-власників по реалізації правомочностей володіння, користування та розпорядження, які складають зміст суб'єктивного права.

Класифікація обмежень здійснення власником належних