Тому, держава і право нерозривні. Як надбудовні явища вони мають єдину соціально-економічну основу, у них багато в чому однакова доля, вони не можуть існувати і розвиватися друг без друга. Разом з тим держава і право розрізняються по своїй структурі, способам функціонування і т.п. Наприклад, якщо робоча, “механізмова” частина держави складається з органів і установ, у яких працюють люди, то центральна частина, "ядро" права - норми, що поєднуються в правові інститути, галузі. Держава входить у політичну систему суспільства як її стрижневий елемент, право - у нормативну систему.

Сучасна юридична наука вважає, що основними сферами впливу держави на право є правотворчість і (особливо) право-реалізація. Історичний досвід показує, що держава активна бере участь у правотворчості, однак абсолютизувати її роль у цьому процесі не можна. У такій абсолютизації саме і полягає корінний недолік юридичного позитивізму.

Держава в буквальному значенні не діє, не створює право, вона юридично оформляє і закріплює лише те, що вже дозріло в суспільстві у виді об'єктивних потреб, домагань - суспільних правових і моральних ідеалів і інших загальнозначущих факторів. Але так чи інакше, держава додає праву важливі властивості - формальну визначеність, загальобов'язковість.

Ще більш значна роль держави в реалізації права, у перетворенні його в життя. Адже непрацююче, нереалізоване право мертве. Справді, яке значення мали би норми, скажемо, адміністративного чи карного права без правоохоронних органів? За правом завжди стоять авторитет і реальна сила держави. Разом з тим держава саме повинна строго дотримувати і виконувати правові розпорядження, а в реалізації права поряд з державою можуть і повинні активно брати участь і громадян, і інститути цивільного суспільства.

Отже, право без підтримки і впливу держави обійтися не може, але і сама держава об'єктивно має потребу в праві. Іншими словами, між ними складається стійкий функціональний взаємовплив.

Право юридично оформляє держава, регулює всі основні сторони його функціонування і тим самим додає державі і його діяльності легітимний характер. Воно регламентує порядок формування органів держави, закріплює їхню компетенцію й упорядковує їхні відносини між собою, підкоряє діяльність держави визначеному правовому режиму, установлює межі втручання держави в роботу інститутів громадянського суспільства, приватне життя громадян і т.д. За допомогою права визначаються вид примусових заходів, унаслідок чого воно стає правовим і контрольованим. Право - найважливіший і необхідний засіб юридичного спілкування з усіма суб'єктами права як усередині країни, так і за її межами, зі світовим співтовариством у цілому.

Тому, як зазначав автор не можна вважати абсолютно істинними одну з наведених у вступі концепцій співвідношення держави і права. На думку автора, суспільний прогрес буде йти найбільш раціональним з суспільної точки зору шляхом, коли ці два механізми будуть однаково і синхронно працювати на благо суспільства, на благо особи взаємодоповнюючи, а не давліючи одна над одною.

Ряд авторів розробляють теоретичні питання про необхідні умови та принципи на яких повинне будуватись таке співвідношення.

1) верховенство права та його всезагальний характер; 2) розподіл державної влади в конституційному та функціональному значеннях на законодавчу, виконавчу та судову, так само, як і її здійснення через відповідні інститути державних органів; 3) взаємна відповідальність держави і особи; верховенство закону в усіх сферах суспільного життя, зв'язаність законом держави, її орга-нів та особи і рівність всіх перед законом; 4) конституційно-правова регламентація державного суверенітету; 5) наявність розвинутого громадянського суспільства; 6) обмеження сфери діяльності держави реальністю прав громадян, недоторканністю їх свобод, інтересів, чес-ті та гідності; 7) незалежність і самостійність суду Скрипник О. Принципи соціальної та правової держави: Єдність чи конфронтація?// Людина і політика. 2001. №1,-с.138-139..

ЛІТЕРАТУРА.

Конституція України. К.: Наукова думка, 1996.

Алексеев С. и др. Теория государства и права. М.: Юрист, 2001-578с

Андрущенко В., и др. Социальная философия. Харьков: Издательский центр “Единорог”. 2002.-685с.

Бабкіна О. В., та ін. Політологія. К.: “Академія”, 2001.-526с.

Башнін В. А., та ін. Філософія права. К.: Наукова думка, 2002.-472с.

Байтин М., и др. Теория государства и права: М.: Юрист, 2001.-771с.

Горлач Н. И., и др. Введение в политологию. Ч.1. Харьков: Региональный університет.Харьковский коллегиум. 1994.-245с.

История политических учений. Азаркин Н. Н., и др.. М.: Юрист, 1994.-139с.

История политических и правовых учений. Хрестоматия. Под ред. Демиденко Г. Г. Харьков: Факт, 1999.-1079с.

Кирилюк Ф.Українська політологія: витоки, еволюція. К.: Варта, 1995.-327с.

Копєйчиков В. В., та ін. Теорія держави і права. К.: Юринком интер, 2002.-368с.

Костицький М. В., та ін. Філософія права. К.: Юринком интер, 2000.-333с.

Кравчук М. В., Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права. Тернопіль, 2002-247с.

Лившиц Р. З. Теория права. Курс лекций. М.: Юрисит, 1999.-287с.

Марченко М. Н., и др.. Проблемы теории государства и права. М.: Юридическая література, 2001.-656с.

Нерсесянц В. С. Общая теория права. М.: Юридическая литература, 2001.-539с.

Общая теория государства и права. Академический курс. Под ред. М. Н. Марченко. М., 2001.: Юридическая література.-769с.

Основы права: Под ред. проф. В. Волкова – Донецк: Донецкий национальный университет, 2001.-485с.

Панов М. І., та ін. Політологія. К.: Наукова думка, 2002.-358с.

Погоріло В. Ф., та ін. Конституційне право України. К. Наукова думка., 2002.-732с.

Подопригора А. Основы римського гражданского права. К.: Вентури, 1994.-287с.

Спиридонов Л. Теория государства и права. М.: Юрист, 2001.-659с.

Халипов В. Ф. Наука о власти – кратология. М.: Ось-89, 2002.-443с.

Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн. К.: Вентурі, 1995-255с

Богданова М. Некоторые проблемы юридической ответственности