3. Законне вирішення спорів

Спори між державами, що виникають за позовами та зустрічними позовами і стосуються фактичної обставини, права та політики, є неминучою частиною міжнародних відносин і часто призводять до збройних конфліктів. Проблема врегулювання спорів між державами належить до тієї галузі права, яка для належного уявлення про характер міжнародного права потребує найбільшої уваги, оскільки є віссю, на яку спираються всі інші норми та принципи, у тому числі центральна галузь міжнародного права – відповідальність держав. Отже, цю проблему слід розглянути дещо ширше і глибше.

Статут ООН (стаття 2(4)) забороняє застосування сили (за певними винятками) і вимагає від усіх держав-членів вирішувати “свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не підддавати загрозі міжнародний мир та безпеку і справедливість”(стаття2 (3)). Втім конкретні забов”язання, що випливають із цього положення, викликають суперечності, і навіть визначення терміну “міжнародний спір” залишається неузгодженим. Одна із головних цілей ООН змальовується як “проводити мирними засобами, у згоді з принципами справедливості і міжнародного права, уладнання або вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, що можуть призвести до порушення миру” (стаття 1(1)). Цій цілі повністю присвячено розділ VI Статуту ООН, але , як зазначається у статті 33, вона обмежується певними видами спорів, а саме тими, продовження яких “могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки”.

У статті 33 Статуту ООН наводиться перелік звичайних засобів мирного врегулювання спорів за міжнародним правом:

засіб переговорів

розслідування

посередництва

примирення

арбітражу

судового розгляду

звернення до регіональних органів або угод чи інших мирних засобів за своїм вибором.

Держави уклали цілу низку загальних багатосторонніх договорів і угод, покликаних сприяти мирному врегулюванню їхніх спорів.

1899 року Гаазьку конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів було змінено на Другій Гаазькій мирній конференції 1907р., і за станом на 1996 вісімдесят дві держави ще й досі вважали Конвенцію 1899 або 1907 років обов”язовою для себе. Генеральний акт про мирне врегулювання міжнародних спорів, який було укладено у 1928р. під егідою Ліги Націй, визнали лише двадцять три держави, а згодом він був денонсований Іспанією (1939р.), Францією, Сполученим Королівством, Індією (1974р.) і Туреччиною (1978р.). Дарма що у 1949р Генеральна Асамблея ООН ухвалила незначні зміни до цього Акту, до нього приєдналися лише сім держав.

Але є ще низка регіональних інструментів, серед яких можна зазначити Американський договір про мирне врегулювання (Боготський пакт) 1948р, Європейську конвенцію про мирне врегулювання спорів 1957р., Протокол комісії з питань посередництва та арбітражу Організації африканської єдності 1964р., Конвенцію паро урегулювання та арбітраж в НБСЄ 1992р. та Механізм ОАЄ для запобігання конфліктам, їхнього регулювання та вирішення 1993р. У додаток до цих загальних угод про врегулювання спорів існує багато двосторонніх (особливо численних договорів про дружбу, комерцію та навігацію або про іноземні інвестиції) та багатосторонніх договорів, які містять спеціальні пункти про врегулювання спорів ( так звані арбітражні застереження), де йдеться про тлумачення та застосування договору. Переважна більшість спорів між державами врегульовуються шляхом прямих дипломатичних переговорів C.-A. Fleischhauer. Negotiation. EPIL 1 - 1981. Щодо цього міжнародне право не є чимось особливим – у будь-якій правовій системі переважна більшість спорів врегульовуються саме шляхом переговорів.

3.1. Добрі послуги та посередництво

Іноді треті держави, або міжнародні організації, або часто навіть видатні особи (Папа Римський) намагаються допомогти державам, що сперечаються в пошуку вирішення їхньої незгоди. Така допомога може мати дві форми : добрі послуги та посередництво.

Про третю сторону (як “того, хто ходить поміж”) кажуть, що вона надає добрі послуги, якщо вона намагається переконати держави, що сперечаються, вступити до переговорів. Вона надсилає і отримує повідомлення і попозиції, і, коли переговори розпочинаються її функції є вичерпними. Швейцарія, приміром, з її “постійним нейтралітетом” під час війни або миру часто як держава-протектор, скажімо, представляє Сполучені Штати на Кубі.

У порівнянні з тими, хто надає добрі послуги посередник діє активніше і зазвичай фактично приймає участь у переговорах. ВІн навіть може пропонувати державам, що сперечаються, умови врегулювання (що часто вважається притаманним примиренню). Слід, однак, зазначити, що за Правилами примирення Міжнародної торгової палати (МТП) (у яких йдеться про комерційні спори і які до міждержавних спорів не застосовуються) здебільшого суперечлива відмінність між “посередництвом” і “примиренням” не має практичного значення. Згідно з цими правилами мировий посередник вирішує на власний розсуд, робити чи не рбити пропозиції щодо примирення. Мировий посредник, природно, повинен користуватися довірою обох сторін, і знайти такого посередника, який би задовольняв цій вимозі, часто буває важко.Згода сторін на посередництво не обов”язково потрібна від саимого початку, але без неї ефективну допомогу буває неможливим. Загальних правил щодо процедури посередництва у спорах між державами не існує, якщо для них немає виразної договірної бази.

3.2.Примирення

У 1961 р Інститут міжнародного права, Гаага, визначив примирення таким чином:

Спосіб врегулювання міжнародних спорів будь-якого характеру, у який Комісія, створена Сторонами для розгляду спору, чи то на постійній підставі, чи то на підставі ad hoc, розпочинає неупереджений розгляд спору і намагається визначити умови врегулювання,які за припущеннями визнаватимуться ними, або умови надання Сторонам, з метою його врегулювання, такої допомоги, яку вони можуть зажадати.

Це визначення загалом є слушним, але йому бракує визнання, що можливим є також і призначення мирового посередника, дарма що у дійсному житті це не є нормою.

У процедурах примирення між державами треті держави самостійно братина себе ініціативу не можуть. Мирові посередники можуть призначатися на