Визнання агресії, резолюція генеральної асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року

План

Вступ

Гіркий досвід обох світових війн, що відбулися у ХХ сторіччі, особливо досвід другої світової війни, що принесла всьому людству небачені раніше страхітливості й охопила практично всю нашу планету, безсумнівно, прискорив усвідомлення кожною людиною того факту, що проблема війни і миру набула відтепер глобального характеру, вона хвилює все міжнародне співтовариство, а не тільки держави, безпосередньо зайняті в тому або іншому збройному конфлікті. Інакше кажучи, процес глобалізації проблеми війни і миру та інших проблем сучасних міжнародних відносин, об'єктивна залежність вирішення цих проблем від спільних зусиль усіх суверенних держав - це ті основні чинники, що у першу чергу призвели до створення Організації Об'єднаних Націй, головним призначенням якої, як це підкреслюється в її Статуті, є «позбавити прийдешні покоління від бідувань війни».

Статут ООН не тільки регулює діяльність цієї організації, але і закріплює такі найважливіші прогресивні демократичні принципи відносин між державами, як принцип суверенної рівності держав, заборони застосування сили і погрози силою, мирного вирішення міжнародних суперечок, мирного співіснування держав, виконання міжнародних зобов'язань і ін. Статут ООН став основою міжнародного правопорядку, своєрідним кодексом поведінки держав у їхніх взаємовідносинах.

I. Про право війни та миру

Проблема розв'язання міжнародних спорів мирними засобами здавна привертала і нині привертає до себе увагу світової міжнародно-правової доктрини через її величезне значення для людства.

Ще в Цицерона знаходимо висловлювання про те, що "існують два способи розв'язання спорів: один — шляхом переговорів, другий — шляхом застосування сили; оскільки перший спосіб властивий людям, а другий — тваринам, то слід вдаватися до другого лише в тому разі, коли не можна скористатися першим".

Не обминув цієї проблеми і Гуго Гроцій у своїй відомій праці "Про право війни і миру". Він обґрунтував висновок про те, що "війни можна уникнути шляхом конференції", тобто шляхом мирних переговорів. Ще одним способом запобігання війні він вважав "шлях третейського суду". Г. Гроцій підкреслював, що шлях третейського суду, яким переважно нехтують наймогутніші володарі, — це, однак, найдостойніший шлях, на якому наполягають прихильники справедливості й миру. Наприклад, третейські посередники були обрані Матнусом, королем Норвегії, і Канутом, королем Данії, у спорі між ними про обидва королівства. А у стародавніх греків, як випливає з життєписів Фукідіда, застосовував лося правило: "Якщо одна із союзних держав вступить у спір із іншою союзною державою, то нехай спір буде переданий на розгляд державі, яку обидві визнають посередницею". Як відомо з історії античності, багато народів за межами Римської імперії на роль такого третейського судді обирали Марка Антонія у своїх спорах, щоб уникнути війни.

Ці та багато інших джерел, а також спеціальні дослідження свідчать про те, що в міждержавних відносинах із давніх часів застосовувалися як засоби мирного розв'язання спорів переговори, добрі послуги, посередництво, міжнародний арбітраж. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у практиці держав поширилося підписання багатосторонніх угод щодо врегулювання цих питань, наприклад, Гаазькі конвенції 1899 і 1907 pp. про мирне розв'язання міжнародних спорів. З цією метою Гаазькі конвенції передбачали, зокрема, створення Постійної палати третейського суду. Після Другої світової війни у нашій країні, та в інших країнах чимало досліджень й окремих статей було присвячено різним аспектам проблеми мирних засобів розв'язання міжнародних спорів.

На універсальному рівні якісні зміни у погляді на розв'язання міжнародних спорів мирними засобами закріплено у Статуті ООН. Принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв'язання міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного врегулювання спорів, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 p. та наступних міжнародно-правових актах.

Створення ООН і прийняття її Статуту заклали основу для подальшого підвищення ефективності і поглиблення змісту принципу мирного врегулювання спорів – цього одного з ключових принципів сучасного міжнародного права.

Статут ООН може слугувати доброю основою для мирного розв’язання спорів, запобігання міжнародним конфліктам. Роль ООН в цій галузі визначається насамперед тією головною метою, заради якої була створена сама Організація, а саме – позбавлення прийдешніх поколінь від наслідків війни, підтримання міжнародного миру і безпеки.

Згідно Статуту ООН покликана “проводити мирними засобами, у відповідності з принципами справедливості і міжнародного права, улагодження або розв’язання міжнародних суперечок і ситуацій, котрі можуть призвести до порушення миру (п. 1, ст. 1).

II. Підтримання міжнародного миру і безпеки. Визначення агресії

Принцип незастосування сили або погрози силою у міжнародних відносинах має свою історію становлення, яка пройшла шлях від морального осуду застосування сили у працях передових мислителів різних епох до правових актів внутрішньодержавного рівня і до часткового правового обмеження застосування сили в Статуті Ліги Націй, до перших багатосторонніх договорів, що забороняють агресивну війну, і, нарешті, до повної заборони в Статуті ООН. До перших внутрішньодержавних актів, які оголосили агресивну війну поза законом, належить Декрет про мир, прийнятий ІІ Всеросійським з'їздом рад 8 листопада 1917 p. У ньому загарбницька війна оголошувалася найбільшим злочином проти людства і пропонувався мир без анексій і контрибуцій.

У Статуті Ліги Націй містилися правові обмеження застосування сили і зобов'язання не вдаватися до війни:*

до звернення до арбітражу або посередництва Ради чи Асамблеї Ліги і до закінчення 3-місячного строку після рішення третейського суду або доповіді Ради чи Асамблеї (ст. 12);*

за наявності третейського рішення — проти члена Ліги Націй, що виконуватиме це