за наявності одноголосної доповіді Ради або доповіді, прийнятої Радою чи більшістю Асамблеї, проти будь-якої сторони, що узгоджується з висновками доповіді (ст. 15).

Першим багатостороннім міжнародним договором, що забороняє агресивну війну, став Паризький договір (відомий також як Пакт Бріана—Келлога) від 27 серпня 1928 p. про відмову від війни як знаряддя національної політики. Як відомо, у квітні 1927 p. міністр закордонних справ Франції Бріан звернувся до уряду США з пропозицією укласти спеціальний договір "вічної дружби" між Францією і США. У відповідь на це державний секретар США Келлог 28 грудня 1927 p. запропонував укласти не двосторонній, а багатосторонній договір, що забороняє вдаватися до війни як засобу національної політики. США звернулися з цією пропозицією також до урядів Великобританії, Німеччини, Італії і Японії. Державами, що підписали 27 серпня 1928 p. цей договір, стали Бельгія, Великобританія, Німеччина, Італія, Польща, США, Франція, Чехословаччина і Японія.

У ст. 1 цього договору сказано: "Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів за належністю, що вони засуджують вдавання до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від неї як знаряддя національної політики у своїх взаємних відносинах". Стаття 2 договору уточнювала цю заяву тим, що "врегулювання або розв'язання усіх, що можуть виникнути між ними, спорів чи конфліктів, якого б характеру або походження вони не були, має завжди вишукуватися тільки в мирних засобах".

У Статуті ООН нормативний зміст принципу незастосування сили або погрози силою у міжнародних відносинах повною мірою не розгорнутий. Це було зроблено в наступних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН — Декларації про принципи міжнародного права 1970 p. і Визначенні агресії 1974 p.

Підтримка міжнародного миру і безпеки, запобігання й усунення погрози миру та попередження актів агресії проголошуються в Статуті в якості основної мети ООН, досягнення якої зобов'язалися добиватися усі без винятку держави, її члени. Відповідно до прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. Визначення агресії (рез. 3314). агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або яким-небудь іншим чином, несумісним із Статутом ООН (ст. 1). У ст. 3 “Визначення агресії” в якості агресії кваліфікуються: вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом вторгнення або нападу (п. а), бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

У визначенні агресії указується, що ніякі міркування, політичного, економічного, військового або іншого характеру, не можуть слугувати виправданням агресії і що агресивна війна є злочином проти міжнародного мира (ст. 5).

З документів, що конкретизують розглянутий принцип, випливають такі основні зобов'язання для держав, а також для інших суб'єктів міжнародного права.

1. Зобов'язання утримуватися у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави.

2. Не спонукати, не заохочувати інших держав і не сприяти їм у застосуванні сили або погрози силою.

3. Виконувати покладені на них відповідно до міжнародного права зобов'язання утримуватися від організації, підбурювання, пособництва або участі в напіввоєнних, терористичних чи підривних діях.4. Утримуватися від збройного втручання і всіх інших форм втручання або спроб погрози, спрямованих проти правосуб'єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ.

5. Утримуватися від пропаганди агресивних війн.

Література

Баймуратов М. О. Міжнародне право. – Харків, 2001.

Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право. Навчальний посібник. – К., 2000.

Ефимов Г. К. Устав ООН – инструмент мира. – М., 1986.

Жан Туском. Міжнародне право. – Будапешт; К., 1998.

Международная жизнь / Юбилей объединённых наций. – М., 1995.