Окремі норми про особливості спадкування після смерті учасників господарських товариств містяться в законодавчих актах, які визначають правове становище юридичних осіб. Положення щодо спадкування знайшли своє відображення і в законі про інтелектуальну власність, в житловому і земельному законодавстві.

Важливе значення для правильного застосування норм спадкового законодавства і вирішення судових спорів, які виникають при спадкуванні майна, мають постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 червня 1983 р. (зі змінами) «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» та від 31 січня 1992 р. (зі змінами) «Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні».

Законодавство про спадкування має комплексний характер. Незважаючи на те, що в спадковому законодавстві чільне місце посідають норми саме цивільного права, воно включає в себе і відповідні новели процесуального права, а також фінансового, комерційного, земельного та інших галузей права.

Спадкове право як підгалузь права має і свої властиві лише цій підгалузі основні правові засади регулювання суспільних відносин. Серед науковців немає єдності стосовно кола принципів, які складають систему спадкового права. Деякі фахівці безмежно розширюють їх число, інші відмовляють у визнанні деяких традиційних принципів. З огляду на висловлені думки, спробуємо навести основні з цих принципів.

1. Принцип універсальності спадкового наступництва. Суть цього принципу полягає в тому, що акт прийняття спадщини поширюється на всю спадщину, де б вона не була і в чому б не полягала, чи складалася б виключно з прав, чи виключно з обов'язків. Предметом універсального наступництва є вся сукупність прав та обов'язків правопопередника, які переходять до його правонаступників.

2. Принцип свободи заповіту. Він полягає в тому, що спадкодавець сам вирішує, як скласти заповіт і чи складати його взагалі.

Саме спадкодавець визначає коло своїх спадкоємців, серед яких він може назвати не лише своїх близьких та родичів, а і будь-яку сторонню фізичну чи юридичну особу або державу. Вираз і зміст волі спадкодавця цілком залежить від нього самого.

3. Принцип захисту прав обов'язкових спадкоємців. Саме в цьому принципі втілюється соціально-забезпечувальна функція спадкування.

Держава ніколи не погодиться з тим, щоб за наявності спадкового майна заповідача особи, яких спадкодавець утримував чи повинен був утримувати за свого життя, виявилися залишеними напризволяще після його смерті [17, с. 12-13].

Цей принцип перебуває в єдності з попереднім, вони урівноважують один одного, і визначення їх оптимального співвідношення є важливим завданням законодавця.

4. Принцип сімейно-родинного характеру спадкування.

Коло спадкоємців за законом визначає законодавець, виходячи із ступеню родинності та сімейних відносин.

5. Принцип послідовності закликання до спадщини. Переважне право розподілити спадщину надається спадкодавцю, але якщо він своїм правом не скористався, то законодавець закликає до спадкування спадкоємців послідовно в порядку черги, причому спадкоємці другої черги можуть набути спадщину лише за умови відсутності спадкоємців першої черги.

6. Принцип рівності прав спадкоємців, які закликаються до спадщини за законом. Незалежно від віку, статі, родинних чи сімейних зв'язків, соціального становища, спадкоємці однієї черги отримують спадщину в рівних частках.

2. Заповіт як одна з підстав спадкування

2.1. Заповіт у цивільно-правових правовідносинах

Встановлений порядок спадкування за законом громадянин може змінити своїм заповітом. Право заповідати майно — одне з цивільних прав, передбачених ЦК України.

Заповіт — це особисте розпорядження громадянина стосовно свого майна на випадок смерті з призначенням спадкоємців, яке складається у визначеній законом формі і посвідчується особами, вказаними в законі. Заповіт як цивільно-правова угода характеризується цілою низкою специфічних ознак.

По-перше, заповіт — це одностороння угода, вона вважається дійсною після того, як заповідач в установленому порядку і в належній формі виявить свою волю. Про складання заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших зацікавлених осіб, а може і не знайомити їх зі своєю останньою волею. Це ніяк не впливає на дійсність заповіту.

По-друге, особливість заповіту полягає в тому, що ця угода настільки тісно пов'язана з особистістю заповідача, що виключає можливість її складання представником чи довірителем заповідача.

По-третє, це розпорядча угода: через заповіт особа розпоряджається своїми правами та обов'язками, наділяючи ними (чи позбавляючи) своїх спадкоємців [25, с. 117-118].

Якщо воля, яку виявляє заповідач, не стосується розпоряджень щодо належних йому прав та обов'язків, то вона не є юридичним заповітом.

По-четверте, заповіт являє собою розпорядження на випадок смерті заповідача, тобто правові наслідки, які пов'язані з реалізацією волі заповідача, безпосередньо настануть лише за неодмінної умови — смерті заповідача. Зацікавлені особи не можуть оспорити заповіт, навіть якщо їм і став відомим його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише після смерті заповідача.

В той же час заповіт не є умовною угодою. Та обставина, що він набуває чинності лише при наявності певного складу юридичних фактів, є основним положенням цієї угоди, а не додатковою обставиною, від якої угода може залежати. Як зазначав ще В. Серебровський, умовою є та