обставина, яка може настати, а може і не настати. Крім того, умова є завжди додатковим моментом в угоді, вона встановлюється за погодженням сторін. Саме вад бажання сторін залежить надання угоді умовного характеру. Якщо така умова і буде відсутньою, то угода матиме юридичну силу. Заповіт укладається на випадок смерті. Смерть людини неминуча, невідомий наперед лише момент смерті. Тому ця обставина заповіту є необхідним, а не випадковим його елементом, який заповідач за своїм бажанням може включити, а може і не включати [23, с. 114].
Будь-який дієздатний громадянин може залишити за заповітом все своє майно або його частину одному чи кільком особам, які як входять, так і не входять в коло його спадкоємців за законом, а також окремим організаціям чи державі. Заповідач може позбавити права спадкування одного чи всіх своїх спадкоємців за законом.
Заповіт повинен бути складений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить в собі волю спадкодавця, яку той виклав ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця. Ця обставина і обумовлює особливі вимоги до оформлення заповіту, оскільки після смерті особа вже не має можливості уточнити чи конкретизувати свої наміри, наприклад, яку саме частину будинку повинен успадкувати син, а яку дочка, що розумів спадкодавець під «цінними речами», які необхідно передати брату; нарешті, померлий позбавлений можливості оспорювати цю угоду в силу природних причин.
Тому в законодавстві і передбачені певні гарантії того, щоб воля померлого була виконана належним чином. Законодавець повинен бути впевненим, що особа бажає розпорядитися своїм майном саме на випадок смерті, а не, наприклад, подарувати його; що майно передається спадкоємцям не в рахунок майбутніх послуг, які вони будуть надавати спадкодавцю, як це має місце за договором довічного утримання, а саме безоплатно, що спадкодавець розуміє, що внаслідок такого його розпорядження можуть залишитися без засобів до існування, наприклад, його малолітні діти чи непрацездатна дружина.
Нарешті, особливість заповіту — угоди, за якою громадянин розпоряджається нажитим за все життя майном, обумовлює необхідність додаткових гарантій того, що така угода укладена спадкодавцем свідомо, без насильства, погроз, обману. Складання заповіту в письмовій формі дає можливість заповідачу серйозно обдумати свої наміри, уникнути поквапливості, поспіху, прийняття непродуманих рішень.
2.2. Посвідчення заповіту нотаріусом
Всі вищезазначені обставини і диктують необхідність обов'язкової письмової форми заповіту і посвідчення його державним чи приватним нотаріусом. Письмова форма і нотаріальне посвідчення заповіту є необхідними умовами його дійсності.
У відповідності до Закону України «Про нотаріат», у населених пунктах, де відсутні нотаріальні контори, заповіт можуть посвідчити службові особи виконкому за кордоном — відповідні консульські установи та дипломатичні представництва.
В інтересах громадян, яким обставини не завжди дають змогу звернутися до нотаріальної контори чи до виконкому відповідної ради, закон покладає на певних посадових осіб обов'язки щодо посвідчення заповіту, яке прирівнюється до нотаріального посвідчення (ст.40 Закону України «Про нотаріат»).
До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються [27, с. 710-711]:
заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарно-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступниками по медичній частині або черговими лікарями цих лікарень, лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами та головними лікарями зазначених будинків для престарілих та інвалідів;
заповіти громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, посвідчені капітанами цих суден;
заповіти громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та інших подібних до них експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;
заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;
заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ та військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб та органів, що вчиняють нотаріальні дії, — також заповіти працівників і службовців, членів їх сімей та сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ та закладів;
заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.
Названі вище посадові особи, у разі посвідчення ними заповітів, зобов'язані негайно передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів до державної нотаріальної контори чи державного нотаріального архіву за місцем постійного проживання заповідача. Якщо заповідач не мав постійного місця проживання або місце проживання заповідача невідоме, заповіт надсилається на зберігання до Державного нотаріального архіву Києва.
Завідуючий Державним нотаріальним архівом чи державною нотаріальною конторою зобов'язаний перевірити законність заповіту, що надійшов на зберігання. У разі встановлення невідповідності його законові, — не пізніше наступного дня повідомити про це заповідача і посадову особу, яка посвідчувала цей заповіт.
Нотаріуси та інші посадові особи, які згідно закону мають право посвідчувати заповіт, зобов'язані додержуватися таємниці виконання нотаріальних дій.
На практиці непоодинокі випадки, коли посадові особи, що посвідчують заповіт, не дотримуються цієї вимоги закону. При укладанні заповіту в лікарні, він складається у присутності хворих, медичного персоналу, відвідувачів і самих спадкоємців.
Порушення таємниці заповіту само по собі не є підставою для визнання його недійсним, якщо він складений відповідно до волевиявлення спадкодавця. В п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 січня 1992 р. (із змінами) «Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні» зазначається,