Для закликання підпризначеного спадкоємця до спадкування необхідна наявність двох умов: а) підпризначений спадкоємець повинен пережити момент відкриття спадщини; б) підпризначений спадкоємець повинен пережити момент відпадання призначеного за заповітом основного спадкоємця.

Якщо ж зазначений в заповіті спадкоємець помре після прийняття спадщини і не залишить після себе спадкоємців ні за заповітом, ні за законом, то підпризначений спадкоємець до спадкування не закликається і спадщина стає виморочною, оскільки чинне законодавство не допускає відомої ще римському цивільному праву так званої фідекоміссарної субінституції, тобто підпризначення спадкоємцю спадкоємців, оскільки спадкове майно переходить у власність спадкоємця [11, с. 23-24].

Заповідач не може визначати в заповіті, кому повинна перейти спадщина, якщо спадкоємець, якого він призначив, помре після її відкриття, тобто не може призначати спадкоємців своєму спадкоємцю і тим самим позбавляти останнього права у повній мірі розпорядитися належним йому майном.

Підпризначення спадкоємця потрібно відрізняти від спадкової трансмісії. Якщо для закликання до спадщини підпризначеного спадкоємця треба, щоб він пережив момент відкриття спадщини і щоб основний спадкоємець відпав від спадщини, то спадкова трансмісія має місце у тих випадках, коли спадкоємець, за законом чи за заповітом, помирає вже після відкриття спадщини, але до закінчення строку на її прийняття. В цьому випадку право на прийняття належної йому частки спадщини переходить до його спадкоємців, які можуть бути як спадкоємцями за законом, так і за заповітом. Тобто, в цьому випадку є дві спадщини, що відкрилися: після основного (першого) спадкодавця і після спадкоємця, який помер, не встигши прийняти спадщину. Таким чином, спадкоємець, який спадкує в порядку спадкової трансмісії, стає універсальним правонаступником і першого і другого спадкодавця.

Наприклад, заповідач заповів частину свого майна дружині, а іншу частину — сестрі. Після його смерті помирає сестра, не встигаючи прийняти спадщину. В цьому випадку ії частку спадкують її спадкоємці за законом — чоловік, діти (шурин, племінник чи племінниці померлого) або спадкоємці за її заповітом. А це можуть бути зовсім сторонні стосовно її брата особи.

Спадкоємці, які закликаються до спадкування в порядку переходу у спадщину права спадкування, у разі прийняття спадщини відповідають не лише перед кредиторами спадкодавця, а й перед кредиторами померлого спадкоємця.

До заповіту може бути включене і розпорядження немайнового характеру (про порядок проведення поховання заповідача, бажання призначити опіку над неповнолітнім тощо).

У юридичній літературі більшість вчених позитивно ставиться до можливості складання заповіту під відкладальною умовою. Так, заповідач може передбачити в заповіті (і ця умова буде дійсною), що його син-наркоман лише тоді отримає спадщину, якщо протягом певного часу вилікується чи влаштується на постійну роботу.

Звичайно, заповідач не може зобов'язувати спадкоємців умовами, які обмежували б їх правоздатність чи виконання яких порушувало б закон, або суперечило б нормам моралі. Наприклад, неправомірною умовою отримання спадщини для дружини є заборона укладати повторний шлюб, для дочки — вимога укласти шлюб з певною особою, для сина — вибрати певне заняття, для онука — охреститися тощо, оскільки такі умови заповіту обмежують права особи на вільне укладання шлюбу, вибір роду занять, свободу віросповідання [29, с. 12-13].

Умови, які мають відкладальний характер, не повинні включатися в заповіт. Так, спадкодавець залишає спадщину своєму сину студенту з умовою, що після того, як син припинить навчання, спадкове майно буде передане дочці. Якщо такого характеру умови включені в заповіт, то в судовому порядку вони повинні визнаватися недійсними. Спадкове майно переходить до спадкоємців у власність, а не в тимчасове користування. Складання заповіту з відкладальною умовою суперечить суті заповіту.

Якщо заповідач не розпорядився всім своїм майном, то та частина майна, яка залишилася незаповіданою, розподіляється між спадкоємцями за законом в порядку черги, з врахуванням особливостей спадкування домашнього майна.

До числа цих спадкоємців входять і ті спадкоємці за законом, яким частина майна була залишена за заповітом, якщо заповідач прямо в заповіті не передбачив, що позбавляє їх спадщини, або не зазначив, що вони мають право успадкувати лише певне майно або певну його частку.

2.5. Скасування заповіту

Заповіт як акт вільного вираження волі заповідача може бути ним в будь-який час змінений чи взагалі скасований.

Скасування заповіту можливе двома способами:*

складанням нового заповіту, який скасовує попередній;*

шляхом подачі заяви в нотаріальний орган про скасування раніше складеного заповіту.

Зміна заповіту може полягати не лише в тому, що в новому заповіті заповідач змінює коло спадкоємців чи по-іншому розподіляє між ними спадкове майно. Заповіт, який складається пізніше, може і не скасовувати чи змінювати раніше складений заповіт, а лише доповнювати його шляхом визначення долі майна, яке не заповідалося. Наприклад, спадкодавець приватизував квартиру, придбав земельну ділянку, побудував дачу, виграв значну суму у лотерею тощо.

Заповіт може бути змінено або скасовано лише особисто заповідачем. Вчинення цих дій через представника не допускається. Зокрема, опікун особи, визнаної в судовому порядку недієздатною після нотаріального посвідчення складеного нею заповіту, не має права скасувати чи змінити заповіт.

Заповіт скасовується або змінюється в такому ж порядку, як і складається. Якщо заповідач в серцях знищує заповіт це ще не означає, що заповіт втрачає свою юридичну силу. Екземпляр заповіту зберігається в справах нотаріальної контори і зацікавлені спадкоємці завжди мають можливість отримати його дублікат після смерті спадкодавця.

Заповідач, який вирішив змінити чи скасувати заповіт, повинен звернутися з відповідною заявою до нотаріальної контори. Справжність підпису