3.2. Відмова від спадщини

Для прийняття спадщини спадкоємець повинен так чи інакше демонстративно засвідчити свій намір прийняти спадщину. Одначе відмовитися від спадщини можна не тільки шляхом вчинення певних дій (подачі заяви про це), а й не вчиняючи дій, які б свідчили про прийняття спадщини.

Спадкоємець, який не бажає прийняти спадщину, може відмовитися від належної йому частки на користь інших спадкоємців за законом чи за заповітом, а також на користь держави чи будь-якої організації. Проте така відмова можлива лише на користь тих спадкоємців, які були закликані до спадщини, тобто на користь спадкоємців однієї черги. Так, якщо до спадщини закликані спадкоємці першої черги — син, дочка, жінка, то вони не можуть відмовитися від належної їм частки на користь спадкоємців другої черги — діда, баби, сестри чи брата померлого.

На користь інших спадкоємців не може відмовитися і обов'язковий спадкоємець, оскільки його право на обов'язкову частку є виключно особистим правом, яке обумовлене його неповноліттям, непрацездатністю, утриманням за кошт померлого. Така відмова від обов'язкової частки спадщини суперечила б її призначенню [26, с. 88-90].

Якщо спадкоємець протягом шести місяців не скористався своїм правом на відмову від спадщини на користь інших спадкоємців, то після закінчення цього строку він фактично приймає спадщину і може передати належне йому спадкове майно іншим спадкоємцям вже тільки на підставі цивільних угод: купівлі-продажу, дарування, міни.

3.3. Головні обов’язки спадкоємця

Законодавець встановлює свободу заповіту, тобто заповідач може скласти заповіт на користь будь-якої фізичної чи юридичної особи, держави. Ніхто з дорослих і працездатних членів сім'ї заповідача не може звернутися з претензіями щодо прав на майно, яке не є їх власністю, ніхто не може обмежити свободу заповідального розпорядження заповідача, звертаючись до нього з якимись вимогами.

Одначе свобода заповідальних розпоряджень не може бути допущена без будь-яких обмежень. Останні обумовлюються тими вимогами, які можуть пред'явити до спадкодавця його найближчі родичі, ті, кого він за законом повинен утримувати. За цими особами повинна бути збережена так звана обов'язкова частка, тобто певна частина тієї частки спадщини, яка б належала їм як спадкоємцям за законом.

За чинним законодавством до обов'язкових спадкоємців належать: неповнолітні або непрацездатні діти померлого (у тому числі й усиновлені); непрацездатне подружжя; непрацездатні батьки (у тому числі й усиновителі); утриманці померлого.

Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Таким чином, спадкоємці другої черги не набувають права на обов'язкову частку спадщини навіть в тих випадках, коли вони б закликалися до прийняття спадщини за чергою. Не мають права на обов'язкову частку спадщини також онуки та правнуки спадкодавця, хоча вони за певних обставин і закликаються до спадщини як спадкоємці першої черги.

Свого часу в літературі висловлювалися думки стосовно розширення кола обов'язкових спадкоємців шляхом включення до їх кола неповнолітніх онуків і правнуків, непрацездатних діда та бабусі, братів та сестер спадкодавця [14, с. 243].

Широкої підтримки ці пропозиції не отримали, оскільки розширення кола спадкоємців, які б набували права на обов'язкову частку, по-перше, значно б обмежило волю заповідача, яку він висловлює в заповіті, по-друге, ці особи мають можливості ще за життя отримати на підставі закону допомогу у вигляді аліментів від більш близьких родичів (від своїх батьків чи дітей), а по-третє, якщо між такими особами та спадкодавцем були дійсно тісні стосунки і вони проживали із спадкодавцем, який надавав їм утримання, то вони отримують спадщину за правилами спадкування як утриманці.

Таким чином, інші, крім дітей, дружини та батьків, непрацездатні родичі померлого — брати, сестри, дід, баба, племінники та інші — не відносяться до кола обов'язкових спадкоємців.

Незважаючи на зміст заповіту, обов'язкові спадкоємці мають право отримати не менше двох третин тієї частки спадщини, яка б належала їм за законом. Тобто, право заповідача на вільне розпорядження своїм майном у даному випадку обмежується. В обов'язкову частку входить і домашнє майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах. Ця частка спадщини не обтяжується боргами спадкодавця.

Розмір обов'язкової частки визначається наступним чином. Із спадкового майна необхідно виключити борги спадкодавця (тобто, пасиви), а залишок поділити на число спадкоємців, які б отримали спадщину за законом, якщо б заповіт не був складений. Так, заповідач склав заповіт на користь молодшого сина, позбавивши старшого непрацездатного сина спадщини. В цьому випадку обов'язкову частку визначають так: якби не було заповіту, то законна частка кожного із спадкоємців складала б 1/2 частини спадщини, отже, обов'язкова частка непрацездатного сина повинна складати не менше 2/3 від 1/2, тобто не менше 1/3 спадщини.

Умовою одержання обов'язкової частки не є злиденність спадкоємця. Тобто, якщо особа, яка має право на обов'язкову частку спадщини, матеріально забезпечена, отримує пристойну пенсію, має рахунок у банку, нерухомість і не потребує допомоги, це не позбавляє її права на обов'язкову частку, навіть якщо спадкодавець намагався це зробити. За позовом зацікавленої особи, її законних представників, прокурора заповіт у судовому порядку може бути визнаний недійсним у певній частині [26, с. 87-89].

Чинне законодавство містить спеціальні вимоги щодо розпорядження вкладами на випадок смерті вкладника. Так, у відповідності зі ст.46 Закону України «Про банки і банківську діяльність», вкладники мають право зробити заповідальне розпорядження на випадок смерті про видачу вкладу будь-якій особі, організації або державі. Таке розпорядження оформлюється