Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, громадські організації споживачів починаючи з 2003 року повинні вжити заходів щодо впровадження вимог директив Європейського Союзу стосовно захисту прав споживачів, зокрема підготувати відповідні законопроекти про внесення змін до Законів України "Про захист прав споживачів" ( ) та "Про рекламу".

Держжитлокомунгосп України, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, Мінекономіки України, Мін'юст України до 2005-го року повинні забезпечити надання освітніх послуг у сфері вищої, професійної та загальної освіти.

Перетворення, що відбуваються в Україні, покликані створити умови для активного і тісного співробітництва органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємців і населення у виробленні та здійсненні узгодженої соціально-економічної політики на засадах врахування спільних інтересів, відмови від конфронтації та насильства.

Нині у структурах влади, у засобах масової інформації і серед громадян дедалі частіше можна почути розмови про соціальне партнерство як про підгрунтя майбутнього благополучного і відносно безконфліктного існування українського народу.

Серед західних вчених існує думка, що підняттю Європи з руїн після Другої світової війни сприяли три головні чинники: ринкова конкуренція, державне регулювання і соціальне партнерство. В Україні поки що ці чинники не працюють, тому перспективи кризового і конфронтаційного розвитку досить реальні.

Соціальне партнерство може виявитись саме тією ланкою, завдяки активізації якої уможливиться визначення всіх сприятливих перспектив.

Соціальне партнерство найчастіше визначають як шлях досягнення розумних компромісів між працею і капіталом, «як систему інститутів, механізмів і процедур, покликаних підтримувати баланс інтересів сторін, що беруть участь у переговорах про зайнятість, оплату і умови праці та сприяють досягненню взаємоприйнятного для них компромісу для реалізації як корпоративних, так і загальносоціальних цілей» [15]. На жаль, про загальносоціальні аспекти партнерства часто забувають, приділяючи увагу в межах певного підприємства передусім взаємостосункам власників з найманими робітниками. Звідси – типові шляхи досягнення позитивного результату: взаємодія з профспілками; генеральні, галузеві, спеціальні тарифні угоди; колективні договори тощо. Все це важливо і потрібно, проте стосується здебільшого внутрішньої сфери підприємств. До масштабів міста, села, селища цей процес найчастіше не доходить. Навіть щодо найперспективніших напрямів йдеться про контроль і арбітражне втручання органів місцевого самоврядування.

Припустимо, що на кожному з підприємств конкретного населеного пункту проблеми соціального партнерства успішно розв’язуються. Про це можна лише мріяти, однак чи означає подібна ситуація, що населення такого міста або селища матиме добробут? На жаль, ні. Органи місцевого самоврядування в Україні не спроможні забезпечити належне фінансування соціальної сфери і її працівників: вчителів, лікарів, працівників культури; сприяти виплаті пристойної пенсії ветеранам; допомоги безробітним тощо. Це означає, що певні прошарки населення перебувають поза межами справедливого розподілу і про реальне соціальне партнерство практично говорити не доводиться. Проблему можна розв’язати, тільки піднявшись над масштабами конкретного підприємства, оцінюючи соціальне партнерство з позицій міста, села, селища, тобто суб’єктів місцевого самоврядування.

Перехід до ринкових відносин, капіталізація суспільства призвели до ситуації, коли на рівні місцевого самоврядування існують і, на жаль, реально протистоять один одному дві сили: підприємці та решта населення. У суспільстві виділився прошарок відносно багатих людей і намітилося певне протистояння між цим прошарком і основною масою. Обидві сторони поводять себе не зовсім коректно, що спричиняє соціальну напруженість у суспільстві. Підприємці не гребують приховуванням прибутків від оподаткування, намагаються діяти «у тіні», необгрунтовано завищують ціни на продукцію і послуги, затримують заробітну плату найманим робітникам. Населення відповідає відкритою неприязню. У межах цієї проблеми неадекватною є позиція органів місцевого самоврядування. З одного боку, бізнесмени також виборці, причому саме від них багато у чому залежить нормальна життєдіяльність cуспільства. З другого боку, через деструктивну діяльність значної частини підприємців наявних податкових відрахувань не вистачає для нормальної роботи місцевої влади щодо підтримання інфраструктури населеного пункту і необхідних соціальних виплат.

Підгрунтям життєздатності будь-якого суспільства є процес виробництва і реалізації товарів і послуг. Внаслідок цього процесу виникають прибутки, що становлять основу зарплати найманих працівників, податків держави і місцевого самоврядування, накопичення капіталів підприємцями. Цікаво, що останні постійно критикують владу: центральну – за надмірні податки, а місцеве самоврядування – за бідність і неспроможність вирішувати соціальні проблеми. Соціальне партнерство за межами приватних підприємств більшість бізнесменів розглядають тільки через призму доброчинності, що, в принципі, похвально як явище, проте більше подібно на «забаву грабіжника» (Ж.-Ж. Руссо), ніж на реальне співробітництво із загалом. При цьому бізнес наполегливо сповідує особливий менталітет, тільки за собою залишаючи право на одержання прибутку і надприбутку. Сучасний вітчизняний підприємець, зазвичай, виходить з позиції, що бізнес – його виняткова прерогатива, що органи місцевого самоврядування і комерційний успіх – поняття несумісні, що робота місцевої влади зводиться тільки до організації життєзабезпечення населеного пункту у жорстких межах податків, що збираються.

Так, основним джерелом надходження коштів до місцевого бюджету є різні податки і збори. Частина інших надходжень, наприклад, від приватизації або оренди комунального майна, вкрай незначна. На сьогодні суб’єкти місцевого самоврядування в Україні дуже часто не мають у своїй комунальній власності високорентабельних комерційних підприємств. При цьому наявних бюджетних коштів катастрофічно не вистачає навіть для забезпечення поточної життєдіяльності населених пунктів, не говорячи вже про стабільний їхній розвиток. Вихід – в активізації роботи щодо пошуку нових форм поповнення міської казни. Найчастіше нове