КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Договір доручення”

ЗМІСТ

ВСТУП

Договір одна з найбільше стародавніх правових конструкцій. Розвиток різноманітних форм спілкування між людьми поставив їх перед потребою в наданні їм можливості за погодженням сторін волі використовувати запропоновані законодавцем або самим створювати правові моделі. Такими моделями і стали договори (контракти). Протягом визначеного часу делікти та договори були єдиними визнаними державою основами виникнення зобов'язань. У період розквіту Римського права ставала усе більш ясною обмеженість двочленної формули основ виникнення зобов'язань, і відповідно Юстиніаном, а слідом за ним Гаєм була висловлена ідея про необхідність принаймні ще двох груп основ: квазі-деліктів та квазі-договорів. Проте і за цих умов, коли вже визначився чотиричленний розподіл цивільних зобов'язань, договір продовжував відігравати чільну роль у їхній системі. Більш того, значення договору усе більш зростало. Не випадково одна з висловлених ще в ХIХ сторіччі ідей щодо перспектив розвитку цивільного права полягала в тому, що «договір займає дев'ять десятих чинних кодексів, а згодом йому будуть присвячені в кодексах усі статті від першої до останньої» [4, с. 11].

Максимальному обмеженню значимості договірної моделі як такої сприяло те, що майже всі норми, що діяли в цій галузі, носили абсолютно обов'язковий (імперативний) характер У цьому зв'язку Ф. Фельдбрюггер справедливо відзначає, що напрямки розвитку соціалістичної економіки, які панували в нашій країні на основі адміністративних розпоряджень припадали на частку обов'язкового права не маючи важливого значення у задачі регулювання дрібних угод між громадянами [4, с. 19].

Тенденція до підвищення ролі договору, характерна для всього сучасного цивільного права, стала проявлятися в останні роки все сильніше і у сучасній Україні. Ця тенденція в першу чергу пов'язана з корінною перебудовою економічної системи країни. Ключове значення для такої перебудови мало визнання приватної власності і поступове заняття нею командних висот в економіці, звуження до необхідних меж державного регулювання господарської сфери, встановлення свободи вибору контрагентів і реалізації інших основ нового цивільного законодавства.

Нормативний розвиток договірного права припускає забезпечення його єдності. Існуюча практика підготовки і прийняття нових актів про договори підтверджує важливість відповідної вимоги. У цьому зв'язку дуже актуально звучать слова Рудольфа Шмаммлера, адресовані законодавцям: «Люди намагаються з'ясувати, які саме суспільні феномени утворилися під впливом теперішнього регулювання соціального співробітництва, а також - як це буває при критиці будь-якого законопроекту, які феномени обов’язково утворяться в майбутньому. І в тому й іншому випадку цілком справедливо передбачається, що саме законодавство в остаточному підсумку буде відповідальне за соціальні явища, тому що воно регулювало в тому або іншому напрямку життя людей, з якими йому потрібно було рахуватися за даних умов» [4, с. 22].

За ринкових умов в Україні ефективне правове регулювання договору доручення має немаловажне значення.

Об'єктом дослідження в роботі є різнобічна за своїм змістом й обсягом система суспільних відносин, яка характеризує процес укладання, форми й зміст договору доручення.

Предметом дослідження в роботі є система нормативно-правових актів і ділової практики, яка регулює усі взаємозв'язки і взаємозалежності, що присутні в проблемі правового регулювання договору доручення.

1. Поняття та значення договору доручення

Договір доручення (лат. mandatum) походить з громадського обов'язку і дружби, у зв'язку з чим для нього характерна наявність взаємної довіри сторін. Учасники цивільних відносин для здійснення своїх прав та обов'язків часто доручають іншим особам здійснити для них юридичні дії, тобто такі дії, які тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Сфера застосування договору доручення в цивільному обороті досить широка. Громадяни доручають іншим особам отримати заробітну плату, здійснити купівлю-продаж товару. З метою захисту прав і законних інтересів учасники цивільних правовідносин укладають договори доручення з організаціями або особами, які можуть надати різні юридичні послуги на високому професійному рівні (розпорядження майном, ведення справ у судах).

Істотно збільшилося застосування договору доручення в умовах ринкової економіки, бо цей договір є практично вигідною правовою формою надання послуг за участю брокерів, зокрема в діяльності фондових і валютних бірж та бірж нерухомості.

Як самостійний вид цивільно-правового договору, договір доручення відомий тільки країнам континентальної Європи. Французький цивільний кодекс 1804 р. визначає, що відповідно до договору одна сторона (довіритель) доручає, а інша (повірений) приймає на себе здійснення юридичних дій за рахунок і від імені довірителя. Дещо по-іншому визначає доручення Німецьке цивільне уложення. Згідно з ним за договором дорученням на повіреного може бути покладений обов'язок здійснювати як юридичні, так і фактичні дії; крім того, цей договір є безумовно безоплатним — "повірений зобов'язується безоплатно виконати справу, покладену на нього довірителем" (§ 662).

У новому ЦК України даний інститут набув розвитку. Новела пов'язана з тим, що в оборот введено комерційне представництво (статті 244, 1023 нового ЦК України).

Відповідно до ст. 386 ЦК України, ст. 1019 нового ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Отже, предметом договору доручення є виконання однією особою від імені іншої юридичних дій. Найчастіше такі юридичні дії пов'язані із виконанням цивільно-правових угод, в яких повірений виконує дії від імені довірителя. В таких угодах стороною є довіритель, саме він набуває прав і є зобов'язаним стосовно