осіб, з якими повірений уклав угоду за дорученням довірителя. Адже юридично дії повіреного є діями самого довірителя, з яким через повіреного вступають у відносини треті особи. Набуття прав особою, яка не є учасником угоди, можливе також при укладанні договору на користь третьої особи (ст. 160 діючого ЦК України). Але в такому договорі кредитор завжди діє в своїх інтересах, а не в інтересах іншої особи. Крім того, відповідно до договору доручення на третю особу не можуть покладатися обов'язки.
В юридичній літературі договір доручення часто називають договором про представництво [7, с. 91-92]. Договір доручення, який не зобов'язує до представництва, не може вважатися договором доручення [14, с. 412]. Але у зв'язку з цим слід зазначити, що відносини, які опосередковані договором доручення, суттєво відрізняються від інших форм юридичного посередництва, в яких посередники діють в інтересах інших осіб, але від власного імені (договір комісії, комерційні представники, довірче управління і т. ін.).
Договір доручення є двостороннім, консенсуальним; він може бути сплатним і безоплатним.
Взаємність прав та обов'язків повіреного і довірителя визначає договір доручення як двосторонній договір. Причому взаємність має місце як при сплатному, так і безоплатному договорі.
В юридичній літературі є й інші думки. Так, автори підручника "Цивільне право" за редакцією професора Є. Суханова вважають, що двостороннім договір доручення є тоді, коли він сплатний або коли його виконання пов'язано з матеріальними витратами повіреного, а на довірителя покладається обов'язок з їх відшкодування [6, с. 94].
Але, якщо уважно розглянути зміст ст. 391 "Обов'язки довірителя" діючого ЦК України та ст. 1026 нового ЦК України, то можна зробити висновок, що договір доручення за всіх умов є двостороннім.
У безоплатному договорі доручення на довірителя покладаються обов'язки прийняти все виконане повіреним, а також забезпечити останнього коштами, необхідними для виконання доручення.
Договір доручення належить до консенсуальних договорів, бо вважається укладеним у момент досягнення між сторонами згоди.
Договір доручення може бути сплатним і безоплатним. У ст. 387 діючого ЦК України зазначено, що довіритель зобов'язаний сплатити повіреному винагороду тільки в тому разі, якщо це передбачено договором або затвердженими у встановленому порядку правилами.
Крім того, в цій статті є вказівка на те, що "громадяни не можуть отримувати винагороду за виконання договору доручення, крім випадків прямо визначених в законі".
Відповідно до нового ЦК України обов'язок довірителя відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення, випливає з норми частини 2 ст. 1026.
Строк договору доручення залежить від характеру доручення. В діючому ЦК України в нормах, які регулюють договір доручення, нічого не сказано про строк дії договору доручення. Відповідно до нового ЦК України договір доручення може бути укладений з вказівкою про строк, протягом якого повірений виконує обов'язки від імені довірителя, а також без такої вказівки.
Предметом договору доручення можуть бути тільки юридичні дії повіреного — підписання документів, укладення угод тощо. Але, виконуючи юридичні дії, повірена особа виконує і фактичні дії — пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо. Слід зазначити, що ці фактичні дії підпорядковані меті виконання юридичних дій і тому вони не мають самостійного значення. Вони є умовою належного виконання договору доручення, а не його предметом.
Мета договору доручення — здійснення повіреним прав довірителя, набуття, зміна і припинення для нього прав та обов'язків шляхом здійснення угод.
Характерним для договору доручення є те, що повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми особами.
Слід зазначити, що дії повіреного щодо третіх осіб, здійснені в межах повноважень, визначених договором, створюють або припиняють права та обов'язки безпосередньо для довірителя. Сам повірений, як представник, ніяких прав та обов'язків із угод, здійснених третьою особою, не набуває.
Форма договору доручення може бути усною і письмовою відповідно до загальних правил про форму угоди (статті 42—47 діючого ЦК України) і про форму договору (ст. 154 діючого ЦК України).
Відповідно до ст. 44 діючого ЦК України договори доручення між організаціями та з участю організацій укладаються у письмовій формі.
Договір доручення між громадянами на обумовлену на даний період суму також укладаються у письмовій формі. Договори доручення, що укладаються за нотаріальною формою, можуть бути нотаріально посвідчені (наприклад, доручення на укладення договору купівлі-продажу квартири).
На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення. Довіреність може охоплювати лише частину юридичних дій, обумовлених у договорі доручення. Наприклад, при укладенні договору доручення на ведення справи із захисту майнових інтересів довірителя у договорі можуть бути зазначені такі юридичні дії повіреного:
проведення правової експертизи документів;
представництво інтересів довірителя в органах державної влади і управління, в арбітражному суді та інші.
По цій справі довірителем було видано довіреність на участь у засіданні господарського суду. Договір доручення і довіреність є документами, які оформляються для належного виконання повіреним вказівок довірителя.
Отже, договір доручення є юридичним фактом, на підставі якого виникає добровільне представництво, проте представництво, ширше договірного представництва, бо підставами представництва взагалі можуть бути закон, адміністративний акт, трудовий договір (ст. 62 діючого ЦК України). Договір доручення — це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з представництва.
Вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають міститися