Підсумовуючи, можна зробити такі висновки.

1. Міжнародне гуманітарне право виступає як самостій-на галузь сучасного міжнародного права.

2. Міжнародне гуманітарне право володіє усіма необхід-ними, з погляду доктрини, системотворчими чинниками.

3. Спеціальним об'єктом правового регулювання міжна-родного гуманітарного права є міждержавні відносини, які за будь-яких обставин забезпечують права людини й основні свободи усім фізичним особам, що перебувають під їх юрис-дикцією.

4. Спеціальним принципом міжнародного гуманітарного права є принцип рівності всіх, незалежно від статі, мови, ко-льору шкіри, раси, походження або будь-яких інших ознак. Цей принцип закріплено у п. З ст. 1 Статуту ООН, у Загаль-ній декларації прав людини 1948 p., Міжнародних пактах про права людини 1966 р. та інших документах.

5. Міжнародне гуманітарне право складається зі спеці-альних інститутів захисту прав людини у мирний час, вклю-чаючи захист прав окремих категорій фізичних осіб, статусу іноземців, апатридів, біпатридів тощо, та захисту прав люди-ни у збройних конфліктах.

6. Світове співтовариство виявило глибокий інтерес до міжнародно-правового врегулювання міждержавних відно-син у гуманітарній сфері, про що свідчить кодифікація і про-гресивний розвиток цієї галузі міжнародного права у значній кількості універсальних і регіональних багатосторонніх кон-венцій.

Багато міжнародних документів про захист прав людини умовно поділяють на три основні групи, що присвячені питанням:

боротьби з масовими порушеннями прав людини, із зло-чинами проти людяності;

захисту прав окремих категорій індивідів;

питанням правового статусу індивідів.

До першої групи слід віднести такі основні міжнародні документи, як:

Статут Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських кра-їн осі, прийнятий відповідно до угоди, укладеної 8 серпня 1945 р. між СРСР, США, Англією і Францією;

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН З (І) "Видача і покарання військових злочинців" від 13 лютого 1946 p.;

Конвенція про запобігання злочину геноциду і покаран-ня за нього від 9 грудня 1948 p.;

Європейська конвенція про захист прав людини і основ-них свобод, підписана державами — членами Ради Європи 4 листопада 1950 p.;

Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, схвалена ГА ООН 21 грудня 1965 p.;

Конвенція про неприйнятність терміну давності щодо військових злочинів і злочинів проти людства, прийнята ГА ООН 26 листопада 1968 p.;

Міжнародна конвенція про припинення злочину апар-теїду і покарання за нього, прийнята ГА ООН ЗО листопада 1973 p.;

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюд-ських і таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийнята ГА ООН 10 грудня 1984 p.;

Конвенція Співдружності Незалежних Держав про пра-ва й основні свободи людини від 26 травня 1995 р.

До другої групи належать:

Конвенція про політичні права жінок, прийнята ГА ООН 20 грудня 1952 p.;

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, прийнята ГА ООН 18 грудня 1979 p.;

Декларація прав дитини, проголошена ГА ООН 20 лис-топада 1959 р.

До третьої групи можна віднести такі основні міжна-родні документи, як:

Конвенція про громадянство одруженої жінки від 29 січня 1957 p.;

Конвенція про скорочення безгромадянства від 30 серп-ня 1961 p.;

Конвенція про статус апатридів від 28 вересня 1954 p.;

Конвенція про статус біженців від 28 липня 1951 p.;

Протокол, що стосується статусу біженців, схвалений ЕКОСОР 18 листопада 1966 p.;

Статут Управління Верховного комісара ООН у спра-вах біженців, прийнятий резолюцією 428 (V) ГА ООН від 14 грудня 1950 p.;

Декларація про територіальний притулок, прийнята ГА ООН 14 грудня 1967 р.

Перелічені джерела міжнародного гуманітарного права є основою для розвитку галузі на універсальному і регіональ-ному рівнях, їхні норми імплементуються також через національні законодавства різних країн.

РОЗДІЛ 2. Основні положення Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4.11.1950

Рада Європи була заснована в 1949 р. Статут Ради Європи (ст. 3) в такий спосіб визначає умови вступу до цієї структури: "Члени Ради Європи визнають принцип вер-ховенства права і принцип, відповідно до якого будь-яка осо-ба, що перебуває під його юрисдикцією, повинна користува-тися всіма основними правами і свободами людини" В наступній статті Статуту (ст. 4) закладена норма про те, що "будь-яка європейська держава, що розглядається як спроможна відповідати вимогам положень ст. 3 і має намір це зробити, може бути запрошена Комітетом міністрів стати Членом Ради Європи". Образно кажучи, членство в Раді Єв-ропи стало для країн континенту своєрідним свідченням про їх демократизм.

Один з основних напрямів діяльності Ради Європи - міжнародно-правова. Загальновизнаним досягненням такої діяльності є прийняття Європейської конвенції з прав люди-ни 1950 р. На її основі створено унікальну наднаціональну судову систему захисту прав людини.

В Конвенції зазначено, що уряди, які підписали цю Конвенцію, будучи членами Ради Європи, беручи до уваги , проголошену Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року, враховуючи, що ця має на меті забезпечити загальне і ефективне визнання і дотримання прав, які в ній проголошені, враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами і що одним із методів, за допомогою якого ця мета має бути досягнута, є дотримання і подальше здійснення прав і основних свобод людини, знову підтверджуючи свою глибоку