Багато міжнародних документів про захист прав людини умовно поділяють на три основні групи, що присвячені питанням:

боротьби з масовими порушеннями прав людини, із зло-чинами проти людяності;

захисту прав окремих категорій індивідів;

питанням правового статусу індивідів.

До першої групи слід віднести зокрема Європейську конвенцію про захист прав людини і основ-них свобод, підписану державами — членами Ради Європи 4 листопада 1950 p.

В Конвенції зазначено, що уряди, які підписали цю Конвенцію погодились, що Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I Конвенції, а зокрема:

Стаття 2.

Стаття 3.

Стаття 4.

Стаття 5.

Стаття 6.

Стаття 7.

Стаття 8.

Стаття 9.

Стаття 10.

Стаття 11.

Стаття 12.

Стаття 13.

Стаття 14.

На основі Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р. був зас-нований у 1959 р. Європейський суд з прав людини. Тепер це дійовий інструмент вирівнювання рівня правового і соці-ального захисту особи для держав—членів Ради Європи.

Кількість суддів дорівнює кількості держав—членів Ради Європи. Судді обираються Парламентською асамблеєю Ради Європи строком на дев'ять років із списку, що подається на-ціональними урядами.

До компетенції Європейського суду з прав людини вхо-дить розв'язання спорів, які належать до тлумачення і засто-сування Європейської конвенції про захист прав людини і ос-новних свобод 1950 р. За судом визнано також обов'язкову юрисдикцію і право розглядати індивідуальні петиції про ви-падки порушення конвенції. У полі зору суду перебувають різні порушення прав людини, що стосуються соціальних, політичних і навіть економічних процесів, характерних для країн—членів Ради Європи. Рішення суду змушують держа-ви послідовніше і сумлінніше ставитися до додержання основних положень Конвенції 1950 p., сприймати новітні тенденції у цій сфері, що виникають у світі.

ЛІТЕРАТУРА

Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, №254/96-ВР

Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4.XI.1950.// "Офіційний вісник України", N 13, 1998 р. 

Баскин Ю. Я., Фельдман Д. И. История международного пра-ва. — М., 1990. — С. 107.

Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю. М. Ко-лосов и Э. С. Кривчикова. — М., 1997. — Т. 2. — С. 5— 198.

Дмитрієв А.І. Муравйов В.І. Міжнародне публічне право. К.: Юрінком Інтер, 2000

Жан Пикте. Развитие и принципы международного гумани-тарного права: Курс, прочитанный в июле 1982 г. в Страс-сбургском университете в рамках информационной сессии, организованной Международным институтом прав челове-ка. — М., 1994. — С. 6.

Колосов Ю. М. Международные стандарты в области прав че-ловека и проблемы советского законодательства // Сов. журнал международного права. — 1991. — № 2. — С. 67— 68.

Курс международного права: В 7 т. — М., 1992. — Т. 6. — С. 218—307.

Лукашук И. И. Международное право. Особенная часть: Учебн. — М., 1997. — С. 270.

Международное право: Учебн. / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. — М., 1994. — С. 297.

Мовчан А. П. Права человека и международные отношения. — М., 1982. — С. 10—11.

Права человека. Сб. международных док. — М., 1986. — С. 122—148.

Пустогаров В. В. Международное гуманитарное право. — М., 1997. — С. 6.