Важливою ланкою в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який здійснює судовий конституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.

Здійснюючи конституційний контроль, Конституційний Суд України справляє значний вплив на діяльність органів державної влади в сфері додержання та захисту прав людини і громадянина, передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючи рішення про невідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положень Конституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справ і здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стає обов’язковим для всіх суб’єктів права.

Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст.55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст.101). Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. При розробці цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являє собою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та мандат нового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свобод людини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичних країнах світу.

2. Основні положення Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини

Рада Європи була заснована в 1949 р. Статут Ради Європи (ст. 3) в такий спосіб визначає умови вступу до цієї структури: "Члени Ради Європи визнають принцип вер-ховенства права і принцип, відповідно до якого будь-яка осо-ба, що перебуває під його юрисдикцією, повинна користува-тися всіма основними правами і свободами людини" В наступній статті Статуту (ст. 4) закладена норма про те, що "будь-яка європейська держава, що розглядається як спроможна відповідати вимогам положень ст. 3 і має намір це зробити, може бути запрошена Комітетом міністрів стати Членом Ради Європи". Образно кажучи, членство в Раді Єв-ропи стало для країн континенту своєрідним свідченням про їх демократизм.

Один з основних напрямів діяльності Ради Європи - міжнародно-правова. Загальновизнаним досягненням такої діяльності є прийняття Європейської конвенції з прав люди-ни 1950 р. На її основі створено унікальну наднаціональну судову систему захисту прав людини.

В Конвенції зазначено, що уряди, які підписали цю Конвенцію, будучи членами Ради Європи, беручи до уваги , проголошену Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року, враховуючи, що ця має на меті забезпечити загальне і ефективне визнання і дотримання прав, які в ній проголошені, враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами і що одним із методів, за допомогою якого ця мета має бути досягнута, є дотримання і подальше здійснення прав і основних свобод людини, знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті основні свободи, які складають підвалини справедливості і миру в усьому світі і які найкращим чином здійснюються, з одного боку, завдяки дійовій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать, сповнені рішучості як уряди європейських країн, що дотримуються єдиних думок і мають спільну спадщину в політичних традиціях, ідеалах, свободі і верховенстві права, зробити перші кроки для забезпечення колективного здійснення деяких із прав, проголошених в Загальній декларації, погодились про наступне:

Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I Конвенції (, тощо). Розглянемо ці права детальніше.

Відповідно до статті 2 Конвенції, право кожної людини на життя захищається законом. Жодна людина не може бути умисне позбавлена життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання її винною у вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання. Позбавлення життя не розглядається як порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

а) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства;

b) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою;

c) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.

Жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання.

Жодна людина не може перебувати в рабстві або в підневільному стані.

Жодна людина не може бути приневолена до примусової чи обов'язкової праці.

Кожна людина має право на свободу і особисту недоторканість. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як:

a) законне ув'язнення людини після її засудження компетентним судом;

b) законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;

c) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її втечі після його вчинення;

d) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне затримання неповнолітньої людини