Історія держави та права України. Державний лад на українських землях литовсько-польського періоду

План

стор.

Вступ

Захищаючи свої землі від домагань з боку феодальної Угорщини, Польщі і Литви галицько-волинські князі наполегливо добивалися об’єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього було не досить, і у середині ХIV ст. Галицько-Волинське князівство було загарбане і поділене між Польщею, Литвою і Молдавією.

Так, здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичина, а у 1377 р. – частина Західної Волині.

Основна ж частина політично роз’єднаних південно-західних земель опинилась під владою Великого князівства Литовського.

Опинившись у складі Литви, українські князівства лише деякий час мали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Але з моменту укладення польсько-литовської унії 1385 р. усі негативні наслідки насильницького включення українських земель до складу Великого князівства Литовського стали очевидними. Внаслідок Кревської унії 1385 р. було сформовано союз двох держав – Литви і Польського королівства.

Тим самим Кревська унія означала поступову ліквідації самостійності південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель.

Наступна унія була укладена в 1413 р. в місті Городні. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили свій натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля.

І нарешті, Люблінська унія 1569 р. об’єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське, утворивши єдину державу – Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою.

Загарбання і утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можливість виникнення української державності, хоча окремі її елементи зароджувались в цей час у Запорізькій Січі.

Через те, розглядаючи державний лад України в даний період, слід детально проаналізувати польсько-литовські державні структури, чинність яких поширювалася на українські землі.

1. Найвищі органи державної влади і управління

Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам державної влади і управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. – центральним органам Речі Посполитої.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання глави держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середині ХIV ст. Д складу ради виходили: королівський (коронний) канцлер та його заступник – підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник – надвірний маршал; коронний підскарбій – охоронець королівської скарбниці та його заступник – надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У ХV ст. рада набула назву великої.

Починаючи з ХIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств – панами і шляхтою. На цій основі у ХV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську Ізу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства.

Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Великого князівства Литовського. Главою тут був великий князь – господар.

Наприкінці ХV ст. влада господаря в значній мірі обмежується “пани – Радою” і сеймом, без ухвали яких господар не мав права вирішувати основні питання державної політики.

До складу “пани – Ради” входили найвпливовіші службові особи князівства – маршалок, канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода, каштеляни, окремі старости, а також верхівка пануючих станів – католицькі єпископи і великі феодали. Виникнувши як допоміжний орган при господарі, “пани – Рада” незабаром набула значної самостійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господаря.

“Пани – Рада” була постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. Найважливіші державні справи рада вирішувала спільно з великим князем, а в разі його відсутності – самостійно. У випадках, коли думка “пани – Ради” і думка великого князя не збігалися, останній повинен був підкоритися Раді.

До компетенції “пани – Ради” входили обрання великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ.

З часом все більш впливовим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського стає сейм. На загальний (вальний) сейм збиралися великий князь, “пани – Рада”, католицькі і православні єпископи і по два делегати від кожного повіту, обрані шляхтою на вальному сеймі. Певних строків скликання сейму на існувало. Збиралися сейми у разі потреби, наприклад у випадку війни. Такі питання, як оборона великого князя, об’ява про скликання ополчення (рушіння) належали до виключної компетенції сейму. Ні великий князь, ні його Рада не мали права починати війну і встановлювати податки без згоди на те вального сейму. Це свідчило про зростання ролі великого сейму в державному механізмі Великого князівства Литовського.

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру найвищих органів державної влади і управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцним. Основу цього союзу було закладено в 1385 р. Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Подальше