Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав змінилося. У відповідності з цією унією до складу Польського королівства увійшли українські землі (Волинь, Поділля, Київщина), Польща і Литва були об’єднані в єдину державу – Річ Посполиту. Великий князь Литовський ставав одночасно і королем польським.

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велике значення в цьому процесі мали так звані “Генрікові артикули”, прийняті в 1572 р. в зв’язку з обранням королем речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згідно з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою з королем, що обирався на чолі. Король визнавав “вільну елекцію”, тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від принципу успадкування трону, зобов’язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати посполитого рушіння без згоди з сенатом, мати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм.

Король також зобов’язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і добиватися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Артикули передбачали, якщо король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби.

“Король у сеймі”, таким чином ставав частиною шляхетського сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

Роль сенату у складі вального сейму була більш значною, тому що сенат об’єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполитої. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи іншого питання. На цій підставі король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів – “конклюзію” (закінчення).

Найбільш важливою частиною вального сейму була посольська ізба. Скликалася посольська ізба королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. До складу посольської ізби входили 170 делегатів – послів від земської шляхти. Серед них було 48 послів від Литви. Обрання послів у сейм здійснювалося на шляхетських сеймиках. Тут же депутатам надавалися накази, які відбивали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства.

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних держав, визначати основні напрямки зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов’язковим нагадуванням про те, що прийняті вони у згоді з сенатом.

Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали король і вищі службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (корона) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Королівським двором відав коронний, або великий маршалок. Його заступником був надвірний маршалок. Другою після маршалка службовою особою вважався коронний (польський) канцлер, який відав разом з під канцлером королівською канцелярією. Поруч з ними діяв литовський канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарбницею корони, литовський – скарбницею князівства. Важливе місце у державному механізмі Речі Посполитої займав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди знаходилась в руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків, переважно в українських землях. На чолі литовського війська стояв великий литовський гетьман.

2. Місцеве управління

Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася у відповідності до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада знаходилися в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішенням місцевих органів влади.

Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях здійснювалася в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Так, після приєднання у ХIV ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і навіть карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше була введена посада подільського генерального старости.

У ХV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх в воєводства, які, в свою чергу, поділялися на повіти. Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 р. стала Руським воєводством.

На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він наділявся широкими адміністративними та судовими повноваженнями.

Приєднання наприкінці ХIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об’єднання – Київська і Волинська землі, кордони яких співпадали з політичними кордонами удільних князівств.

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. У той же час ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї.