У більшості українських князівств і земель у ХIV – ХV ст. продовжувала існувати власна система адміністративно-територіального поділу. Наприкінці ХIV ст. в південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці – повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці ХV ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в українських землях.

Низовою ланкою були органи самоврядування сільських общин. Головна їх функція зводилася до своєчасного і повного збирання податків до князівської скарбниці.

У другій половині ХV ст. уряд Великого князівства Литовського взяв курс на остаточне скасування державної автономії українських земель і ліквідацію удільних князівств.

На початку ХVI ст. уряд Великого князівства Литовського здійснив реформу, якою було введено однаковій адміністративно-територіальний поділ в українських землях, що входили до складу князівства. Основною територіальною одиницею визнавалося воєводство, яке поділялося на повіти і волості.

Від цього часу головною фігурою в системі місцевого управління стає воєвода. Він призначається великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних і великокнязівських податків, відав питанням організації війська, вирішував судові справи. Впливовою службовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт і був наділений широкими адміністративними та судовими повноваженнями. До міської адміністрації належали також повітовий маршалок, стальник, хорунжий.

Віленський сейм 1564 – 1566 рр. здійснив суттєву реорганізацію місцевого управління в українських землях, наблизив його до системи, яка існувала в Польському королівстві. Уся територія Великого князівства Литовського (в тому числі українські землі) була поділена на 13 воєводств, у складі яких утворювалися 30 повітів.

Внаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики за зразком польських. У роботі таких сеймиків брали участь усі шляхтичі, які мали земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморські суди, а також на вальний сейм Великого князівства Литовського.

Згідно з Люблінською унією 1569 р. була утворена єдина держава – Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до структури місцевого управління.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції – Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина загарбаних польськими феодалами українських земель, і Литву. Провінції поділялися на воєводства і повіти.

У складі Речі Посполитої Литва зберегла деяку автономію в галузі законодавства, державного апарату, судочинства, хоч і понесла значні втрати. Так за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і Брацлавське воєводства були вилучені зі складу Литви і передані Польщі. Це призвело до того, що чисельність воєводств у Литві скоротилася до 9, а повітів – до 22.

Внаслідок Люблінської унії під владою Польщі опинилася майже вся Україна. Українські землі у складі Польщі остаточно втратили свою автономію і адміністративно були поділені на шість воєводств за польським зразком: 1) Руське воєводство; 2) Белзьке воєводство; 3) Волинське воєводство; 4) Подільське воєводство; 5) Брацлавське воєводство; 6) Київське воєводство.

Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Для Волинського, Брацлавського, Київського воєводств було залишено Литовський статут і українську мову у діловодстві. Як найвищу судову установу для цих земель засновано Трибунал у Луцьку, перенесений в 1589 р. до Любліна.

Як і раніше, місцеве управління зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських і земських службових осіб.

Незважаючи на чисельний штат службових осіб, місцевий апарат Речі Посполитої був недостатньо розвинутий. Справа в тому, що зростанню ролі цього апарату в державному механізмі Речі Посполитої всіляко перешкоджала шляхта. Шляхетські сеймики зберегли своє значення та вплив і після Люблінської унії.

Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волості і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, якому був підпорядкований волосний писар. На селі всі питання вирішував сільський схід. Він же обирав сільського старосту. З часом ці органи втратили свій вплив, і на їх місце стали призначатися управителі. На землях, які знаходилися у приватному володінні, управителів призначав сам власник.

У зв’язку з бурхливим розвитком ремесел і торгівлі в українських землях зростали міста і міське населення.

Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями. Багато з них набули самоврядування на засадах Магдебурзького права.

За своїм правовим становищем міста і містечка поділялися на королівські, великокнязівські (належали феодальній державі), приватновласницькі і церковні.

Система управління будувалася у відповідності з тим, до якої категорії належало місто. У королівських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або великим князем Литовським. Представниками державної адміністрації в містах були воєводи, старости і войти. Воєводи і старости на свій розсуд призначали інших дрібних службових осіб міської адміністрації, які відали певними галузями управління і суду. Стосовно великих королівських міст допускалися окремі елементи самоврядування. Верхівка міщанства мала право обирати “радовців”, які були помічниками войта, що призначався центральною владою практично на необмежений строк.

У приватновласницьких містах і містечках управління цілком знаходилося в руках власників – магнатів, шляхти, церкви. Останні призначалися в містах адміністрацією, до складу якої входили старости, войти, каштеляни.

Значного розповсюдження в українських землях дістало міське самоврядування, засноване на магдебурзькому праві. Магдебурзьке право в українських містах застосовувалося поступово. Його поява тут обумовлена тим, що залежність міст України від феодальної держави і окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Зрозуміло, що міщани українських міст боролися проти утисків з боку держави, магнатів