Жалувані грамоти на самоврядування проголошували три основні принципи: відміну звичаїв литовського, польського та руського права, що діяло раніше, скасування влади і суду державців у відношенні міщан; утворення органу самоврядування – ради, що обиралася міщанами. При одержанні права на самоврядування міста виходили з-під юрисдикції королівських та великокнязівських державців.

Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат – адміністративний і судовий орган самоврядування. В українських містах магістрат складався з двох колегій – міської ради і лави.

До складу міської ради щорічно обиралися радці. Це були, як правило, багаті міщани. Із свого складу радці обирали бурмистра, який головував на засіданнях ради. У королівських містах підсумки виборів затверджував староста, а в приватновласницьких – пан міста. Нерідко ці службові особи, а також власники міст самі призначали радців і бурмистрів.

Міська рада була головним органом самоврядування. Вона виконувала функції міської влади і суду у цивільних справах. Рада обирала або призначала лавників і судового войта.

Лава була судовим органом. До її складу входили лавники. Очолювалася вона войтом. Засідання лави інколи відбувалися під головуванням помічника войта – лентвойта. Суд лавників розглядав кримінальні ситуації міщан, а також претензії міщан до феодалів.

У містах України, що мали самоврядування на засадах магдебурзького права, склалася певна процедура формування органів міського самоврядування. Вибори, здійснювалися щорічно у заздалегідь визначений день. У виборах брали участь всі міщани міста. Для членів міського самоврядування в різних містах встановлювався віковий ценз від 25 до 90 років. (Див.: О. Субтельний Історія України С. 82). Обов’язковою умовою для кандидатів до ради було володіння нерухомим майном у місті, інакше кажучи “осілість”. До влади в містах приходили, як правило, заможні міщани.

На жаль, один з головних принципів магдебурзького права про річний термін перебування у складі ради в українських містах не дотримувався. Мали місце випадки перебування у складі ради одних і тих же осіб протягом 10 років. Такі порушення вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку міщан і дуже часто призводило до бунтів. В таких випадках, щоб заспокоїти “поспільство”, в окремих містах утворювалися контрольні установи, які мали право розглядати міські рахунки. Наприклад, у Львові була утворена “комісія 40 мужів”, куди входили 20 чоловік від купецтва і 20 – від ремісників (Див.: І. П. Крип’якевич Історія України С. 133).

Магдебурзьке право в Україні надавало раді широких повноважень. Рада забезпечувала оборону міста і порядок в ньому, розглядала цивільні справи. Важливим за напрямком діяльності міського самоврядування було вирішення ним питань господарського життя міста. Рада займалася розподілом податків між міщанами і стежила за їх своєчасним збором, регулювала торговельні операції. В українських містах рада стежила за дотриманням правил оренди промислових закладів та ін.

Адміністративному устрою українських міст на основі магдебурзького права був притаманний один важливий елемент – так звані юридики, тобто відокремлені міські території, які цілком або частково контролювалися феодальними власниками. На юридики не поширювалася судово-адміністративна влада міського самоврядування. Управління населенням юридик здійснювалося від імені феодала особливими службовими особами – войтами і тіунами.

У міру зростання феодальних міст поширювалися юридики, зростала чисельність їх мешканців, збільшувалися доходи з них.

Більшість міст в українських землях належала феодалам і церкві. Так, у Київському воєводстві з 206 міст королівськими були 46, приватновласницькими – 150, церковними – 10. (Див.: О. Субтельний Історія України С. 84). Окремі магнати мали по декілька міст і містечок.

У 80-х рр. ХV ст. в українських землях з’являються і поширюються громадські організації православного міщанства – так звані братства. Їх поява пов’язана з прагненням українського міщанства об’єднати зусилля для захисту своїх соціально-економічних інтересів в боротьбі проти насильницького окатоличення і ополячення.

Особливо важливими були економічні завдання братств. Вони видавали грошові позики своїм членам, не дозволяли продавати будинки в чужі руки, а для збіднілих братників і старців влаштовували притулки. Ці матеріальні заходи обумовлювали особливу популярність братств і єднали їх членів.

У ХVI ст. братства розповсюдили свою діяльність на ширше політичне і культурне поле. Найбільш впливовими в Україні були Львівське братство при церкві Успенія. До нього входило небагато членів – від 20 до 30, але це були доволі заможні люди (Див.: І. П. Крип’якевич Історія України С. 135).

Львівське братство виступило ініціатором заснування братства по всіх містах і містечках України.

Важливою обставиною в діяльності українських братств була наявність статутів, які ретельно регулювали їхню організацію і діяльність. Усі братські книги і рахунки ретельно контролювалися. Перші братства мали міщанський характер, але пізніше до братств почали входити шляхта і духовенство. Таким чином братства ставали загальнонаціональними установами.

Отже, найбільш активні братства намагалися утворити самостійні органи місцевого самоврядування і протиставити їх органам державної влади. Така діяльність братства була для них важливою шкалою політичної боротьби. Природно, що вона зустрічала опір міської влади та уніатського духовенства.

3. Військова організація

Основою збройних сил як Польського королівства, так і Великого князівства Литовського було посполите рушіння, тобто шляхетське ополчення, яке складалося у межах однієї держави або окремих воєводств і земель. Організаційними одиницями шляхетського війська були хоругви родові або земські. Участь в ополченні вважалася, з одного боку, обов’язком, а з другого – привілеєм, почесним