Гербовий збір був замінений новими митними зборами, але це не внесло спокою у колоніях. В Бостоні 5 березня 1770 р. відбулося зіткнення городян з британськими солдатами, котрі, захищаючись, вбили і поранили кількох чоловік Виноградов В. Н., Гусева Н. М., Зверев А. М., Исламов Т. М. Ковальская М. И. Новая история стран Европы и Америки. Первый период. – М., 1997. – С. 85. . “Сини свободи” успішно використали “політику вулиці” і невмілі дії британської влади для розпалення невдоволення. Стала застосовуватися тактика колективного бойкоту привізних англійських товарів, самочинних обшуків у підозрюваних в змові з владою, але без вбивств і кровопролиття. Одним з найбільш активних “бунтівників” був бостонський службовець Семюєл Адамс, за ініціативою якого група колоністів, перевдягнувшись індіанцями, в 1773 р. викинула на дно бостонської гавані вантаж англійського чаю (“бостонське чаювання”). Він же став засновником “комітетів зв’язку”, через які здійснювалася координація антибританських сил.

Англія посилювала тиск, переходячи до жорстких адміністративних заходів проти Массачусетса, закривши бостонський порт і приєднавши американський північний захід до своєї провінції Квебек (Канада). Патріотичні кола по всій країні виступили проти цих “нестерпних актів”. В 1774 р. в Філадельфії зібрався перший Континентальний Конгрес – рада представників колоній (така ж рада збиралася в 1765 р. з приводу акта про гербовий збір). В прийнятій “Декларації прав” йшлося про право колоністів на самоврядування, а також на “життя, свободу і власність”. Це ще не було проголошенням незалежності, хоча країна стояла на її порозі. В березні 1775 р. в законодавчому зібранні Віргінії один з лідерів патріотів Патрік Генрі заявив: “Невже життя настільки дороге і мир такий солодкий, що їх слід купувати навіть ціною кайданів і рабства? Що до мене, то я не пожалкую свого життя заради свободи” Цит. за: Виноградов В. Н., Гусева Н. М., Зверев А. М., Исламов Т. М. Ковальская М. И. Новая история стран Европы и Америки. Первый период. – М., 1997. – С. 86. .

Війна почалася стихійно 19 квітня 1775 р., коли англійський головнокомандувач в Америці генерал Гейдж розпорядився захопити склад зброї, влаштований патріотами неподалік від Бостона, і заарештувати лідерів “заколотників”. Надісланий ним полк зав’язав бій з озброєними фермерами в районі Лексінгтона і Конкорда. Перевага спочатку була у англійців, але при зворотному марші (лідери патріотів зуміли вчасно відступити, а частина зброї була вивезена) їх безперервно обстрілювали місцеві жителі. Втративши третину солдатів, полк ледве дістався Бостона. Перше зіткнення Війни за незалежність було вдалим для патріотичних сил.

Другий Континентальний Конгрес, що зібрався у травні 1775 р. став вже не континентальним, а американським урядом. На ньому, як і на першому, були прихильники примирення з метрополією, але хід подій підштовхував членів Конгресу до рішучих дій, насамперед до створення війська. На чолі майбутніх американських сил був поставлений великий плантатор і досвідчений воїн полковник Джордж Вашингтон. В червні волонтерські загони американців, ще не організовані в армію, стійко билися з англійцями при Банкер-Хілле поблизу Бостона і нанесли їм відчутні втрати.

Військові дії велися з перемінним успіхом. Після перших вдач 1775 р. наступили тривала смуга поразок. Британські війська набагато перевершували американців бойовим вишколом і кількістю, але американці воювали з набагато більшою енергією і захопленням. Дж. Вашингтон вміло маневрував, то наносячи блискавичні удари, то відходячи, а в ряді випадків його невелика армія просто рятувалася втечею. Британському командуванню не вдавалося нав’язати американцям генеральну битву, в якій вони неминуче зазнали б поразки, а Вашингтон не мав достатньо сил для вирішальної перемоги.

Важке становище американський військ погіршувалося ворожими вилазками прихильників метрополії – лоялістів, що створили власні військові загони, котрі діяли спільно з англійцями. Постачання армії Вашингтона було поганим, хронічно не вистачало озброєння і грошей. За фураж і продукти доводилося розплачуватися борговими розписками, які замінювали часом оплату офіцерам і солдатам. Англія також відчувала складнощі з перекиданням великих військових сил. Ще в 1775 р. король Георг III звернувся до російської імператриці Катерини II з проханням надати 20-тисячний корпус, але отримав категоричну відмову Болховитинов Н. Н. Россия и война США за независимость. 1775-1783. – М., 1976. – С. 154.. Потрібні війська були набрані в німецьких князівствах, що постачали за великі гроші найманців. До кінця Війни за незалежність в Америці знаходилося біля 56 тис. англійських солдат, армія Вашингтона і в найкращі для неї часи не перевищувала 20 тис., але її підтримувала багаточисельна іррегулярна міліція (ополчення) і партизанські загони.

Після важких боїв поблизу м. Нью-Йорка восени 1776 р. Дж. Вашингтон, завдяки щасливому випадку, зміг врятувати залишки армії. Вона змогла відновитися і взимку 1776 / 77 р. нанесла ворогу відчутні удари в штаті Нью-Джерсі. Осінь 1777 р. принесла американцям, з одного боку, поразку (англійські війська зайняли столицю США Філадельфію), а з іншого – перемогу (на півночі). 7-тисячний корпус англійців був оточений у Саратоги силами волонтерів і міліції і капітулював. Вість про це допомогли діючому в якості дипломата Б. Франкліну укласти союз з Францією (1778) Бирюлев И. М. Новая история. – Запорожье, 1999. – Ч. 1. Начало нового времени (ХVI – конец ХVIII века). – С. 111. .

Після Франції у війну з Англією вступила Іспанія (1779), наступного року – Голландія. Хоча для останніх війна не була вдалою, міжнародна