В політичній системі колоніальної Америки поєднувалися демократичні і олігархічні начала, при цьому олігархічні начала, наявні в державно-правовому устрої, проявлялися в більшій мірі у політичній практиці. Колоніальний період є єдиним періодом американської історії, коли в реальному політичному управлінні, або, якщо скористатися політологічною термінологією, політичному режимі, переважав олігархічний компонент. Колоніальний період є також єдиним періодом, коли політична еліта може бути пойменована олігархією Фурсенко А. А. Американская революция и образование США. – Л., 1978. – С. 48. . Більша її частина, на відміну від усіх наступних періодів, не обиралася, а призначалася, і процедуру обрання іншої частини можна охарактеризувати як демократичну лише частково Там само. – С. 49. .

Обмеження олігархічних і розвиток демократичних начал стали найважливішими цілями внутріполітичної революції, яка оформилася в лоні колоніального руху. Ця революція досягла свого піку вже після 1776 р.; до того ж часу вона, судячи з наявних фактів, тільки-но народжувалася і зовсім не визначала розвиток революційного процесу в цілому. Народ підтримував провінційну еліту в боротьбі проти англійського панування, а невдоволення недемократичними порядками у внутрішньополітичній організації провінцій виражалися досить слабко.

б) Статті Конфедерації 1781 р.

Після 4 липня 1776 р. антиколоніальна війна продовжувалася сім років, до 1783 р., але революційний підйом, що включав разом з досягненням незалежності також внутріполітичну перебудову, завершився в 1787 р. прийняттям федеральної Конституції і утворенням самостійної держави на території Північної Америки. Якщо питання про незалежність розвело американців на її прибічників і противників, на патріотів і лоялістів, то у відношенні до політичного устрою Північної Америки стався розкол вже серед самих патріотів. Головними були дві групи: демократи, які прагнули всебічно перебудувати політичний лад провінцій і помірковані, котрі після скасування колоніальної залежності хотіли розширити і зміцнити вже наявний у них контроль над політичною системою.

Очевидними є соціальні відмінності між двома групами: помірковані представляли вищий клас, який нараховував не більше 10% населення і в колоніальний період поставляв більшість депутатів законодавчих асамблей, демократи захищали інтереси “низів”, котрі до незалежності в кращому випадку користувалися виборчим правом, але на політичний процес скільки-небудь істотного впливу не справляли.

Підходи, співзвучні настроям демократів істотно вплинули на формування центральної північноамериканської влади епохи Війни за незалежність. В очах більшості патріотів єдиною конкретною формою централізованої влади напередодні війни виступала метрополія. Тож не дивно, що центральна політична влада довгий час розглядалася ними як головне джерело деспотизму, а її викоренення було оголошене однією з найважливіших цілей американської революції. “В канун революції і на її початковому етапі патріоти ставилися негативно до будь-якого проекту, якщо тільки загальноамерикансьому урядовому органу в ньому делегувались значні повноваження” Согрин В. В. Политическая история США. ХVII – ХХ вв. – М., 2001. – С. 51. . Суверенні штати відкидали як унітарну, так і федеративну форму державного об’єднання, погоджуючись на створення лише конфедерації, тобто нетривкої форми союзу. 12 липня 1776 р. Континентальний Конгрес, який тоді виступав в якості загальноамериканського політичного органу, створив комітет з підготовки Статей Конфедерації на чолі з Д. Дикінсоном История США в 4 т. / под ред. Г. Н. Севастьянова. – М., 1983. – Т. 1. – С. 108. . Проект Дикінсона не задовольнив Конгрес в головному – розподілі прерогатив між центральним урядом і штатами. Дикінсон залишив за кожним штатом право “регулювати і управляти внутрішніми справами у всіх випадках, які не протирічили Статтям Конфедерації” Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. – М., 1984. – С. 90. . Повноваженням центрального Конгресу при цьому була дана широка і неконкретна трактова. Фактично з усією визначеністю вирішувалося лише одне питання: введення податків. Що стосується всіх інших прерогатив державної влади, то розпливчасті формулювання Дикінсона дозволяли закріплювати їх за центральним урядом Бельсон Я. М., Ливанцев К. Е. История государства и права США. – Л., 1982. – С. 105. . Ця можливість посилювалася і завдяки тому, що права штатів, на відміну від прав Конгресу, супроводжувалися численними обмеженнями. Проект Дикінсона передбачав не лише наділення державного загальноамериканського центру широкими повноваженнями, а також і створення разом з законодавчим зібранням виконавчого органу влади. Члени Континентального Конгресу рішуче відкинули подібний підхід. Схвалений ними 14 листопада 1777 р. і переданий для ратифікації штатам проект по всіх основних питаннях відрізнявся від плану Дикінсона. Він проголошував вступ північноамериканських штатів в “міцну лігу дружби” і в першій за важливістю (другій за рахунком) статті оголошував, що кожний штат зберігає суверенітет, свободу і незалежність” Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. – М., 1984. – С. 103. у здійсненні прав, “явним чином не делегованих Сполученим Штатам” Там само. . Оскільки про зверхність Конфедерації в проекті не згадувалося, штати виступали як самостійні держави. Хоча повноваження Конгресу виглядали досить серйозно: він