Набуття впливу численними школами мусульманського права зумовило різке зростання значення як джерела му-сульманського права праць засновників і найавторитетні-ших теоретиків цих шкіл, їхні праці стали основою науки про мусульманське право — правову доктрину (фікх). Незважаючи на їх теоретичний характер, дослідження самі по собі стали безпосередньо чинним правом, адже їх зміс-том було обґрунтування рішень, які приймалися суддями. Нині фікх утворюють майже 6 тис. праць, які були напи-сані в середні віки. Склад фікху ніким не затверджувався. Він формувався протягом віків, виходячи з авторитету ав-торів окремих праць і відповідно до потреб практики. Після того, як судді при розгляді конкретних справ почали обґрунтовувати свої рішення доктриною тієї чи іншої шко-ли, стало можливим говорити про те, що мусульманське право в своєму сьогоднішньому вигляді є в основному доктринальним.

Серед джерел мусульманського права певне місце зай-має кіяс — висновок за аналогією. У деяких випадках у Корані та суні не сформульовано правило поведінки, на основі якого можна було б вирішити конкретну справу. Тоді таке правило формулюється, виходячи з, аналізу і тлумачення випадків із життя пророка, його висловлювань або мовчання, які мали відношення до ситуацій більшою чи меншою мірою аналогічних тій, яку треба розв'язати. Такий підхід уможливлює не тільки усунення прогалини у нормативних приписах Корану і суни, а й усунення про-тиріч, що в них містяться і яких ісламські правознавці налічують декілька десятків.

У невизначеності змісту і форми мусульманського права ісламські правознавці вбачають одну з його головних цін-ностей. Вони стверджують, що ґрунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи ті чи інші джерела та їхні комбінації, завжди можна підібрати норму, яка стосується даного випадку. В цьому виявляється універ-сальність і гнучкість шаріату.

3. Особливості мусульманського права

Правові системі 45 афро-азіатських держав ( від Марокко до Індонезії) відносяться до мусульманської правової системи. Найбільш мусульманськими вважаються 33 країни ( Іран, Афганістан, Туреччина, держави Арабського сходу, Південної і Південно-Східної Азії й Африки і т.д.) Тут більш 80% населення є мусульманами, а іслам проголошений у конституціях державною релігією.

Головним джерелом права в мусульманських державах і донині є релігійні писання: Суна, Коран і т.д.

Мусульманське право як система утворилося ще в VII-X століттях в Арабському Хамефаті. Основний зміст мусульманського права - правила, що випливають з ісламу, поводження віруючих і покарання (звичайно релігійної користі) за невиконання даних розпоряджень. Мусульманське право поширюється тільки на мусульман. Але все рівно, навіть у тих країнах, де мусульмани є основною частиною населення, воно доповнюється законами і звичаями, кодифікується і модифікується в зв'язку з виникаючими новими суспільними відносинами. Унаслідок цього виконується релігійне мусульманське право і право мусульманських держав.

У 1869-1877 р. як цивільний кодекс Османської імперії була видана Аль-Маджала. Вона також діяла на території Туреччини до 1926 р., Лівану до 1932 р., Сирії до 1949., Іраку до 1951 р. Зараз її дія частково збереглася в Йорданії, Ізраїлі, на Кіпру.

У другій половині XIX століття в мусульманських країнах були застосовувані карні, торгові, процесуальні й інші законодавства, частково на основі рецепції права західноєвропейських країн. Мусульманське право відігравало роль регулятора сімейних, спадкоємних і деяких інших відносин.

Відмітною рисою мусульманського права є те, що воно являє собою одну з багатьох сторін релігії ісламу, що установлює визначені правила й об'єкт вірування, а також указує віруючим на те, що можна робити, а що не можна. Так називаний шлях проходження ("Куля" чи "Шаріат") і складає саме мусульманське право, а якраз воно вже і диктує мусульманину правила поведінки у відповідності з релігією.

У країнах з мусульманським правом конституція не вважається основним законом, а цю роль відіграє Коран, Суна, принципи консенсусу( Іджма ) і аналогії ( Кияс ). Мусульманські юристи і богослови вважають, що регулюванню норм Корана і шаріату підлягають як релігійна, так і етична сторони громадського життя, відносини громадян як між собою, так і з державою. Вони також стверджують, що ці норми, освітлені волею Аллаха, набагато сильніші за своєю дією, чим конституційні норми, написані людиною. З цим саме і пов'язано те, що в Саудівській Аравії немає писаної конституції, а її місце займає Коран.

Ще з часів зародження в мусульман середньовічної державності в її основі лежать два головних принципи: погодженість (курс, коли правителі приймають рішення колективно), і суверенітет шаріатських законів. Принцип погодженості, закладений у Корані, не одержав свого юридичного закріплення в інститутах середньовічної держави, а тому і не придбав обов'язкового характеру. Що стосується дотримання шаріатських, чи норм "божественного" законодавства, то це завжди було неодмінною умовою легітимізму будь-якої державної влади.

Усі громадяни мусульманських держав мають однакові права у виборах правителя, але основним принципом виборів є принцип "гідних представників", тобто вибори - це ідеал "особливо обдарованих".