b) запис своїх передач, тобто фіксацію передач на будь-які матеріальні носії;

с) відтворення виготовлених без їхньої згоди записів своїх передач в ефір, а також записів своїх передач в ефір, виготовлених відповідно до виключення з гарантованою Конвенцією охорони (якщо відтворення було здійснено в інших цілях, чим ті, котрі зазначені в положеннях статті 15 (використання в особистих цілях, з метою повідомлення про події, з навчальною метою, а також короткочасного звукового запису організації мовлення за допомогою власного устаткування для своїх передач);

d) передачі для загального відома телевізійних програм, якщо вони здійснюється в місцях, доступних для публіки за вхідну плату; умови, на яких вона може здійснюватися, регулюються внутрішнім законодавством держави, де охороняється це право.

У відношенні цього повноваження організацій мовлення у відповідності зі статтею 16 п.1 «у», держава може заявити, що вона не буде його застосовувати.

У тому випадку, якщо держава скористалася застереженням, передбаченим статтею 16 п.1 «у», то інші держави - учасники Конвенції не зобов'язані надавати право, передбачене статтею 13 «g», організаціями мовлення, штаб-квартира яких знаходиться в державі.

Конвенція містить значний перелік виключних прав, що надаються організаціям мовлення. Разом з тим, у статті 13 відсутні такі важливі права, як право на поширення екземплярів записів передач, право на повідомлення передач загального зведення по кабелю, не передбачені права організацій кабельного мовлення (при цьому варто мати на увазі, що кабельне мовлення в аспекті використання об'єктів авторських і суміжних прав тоді тільки з'являлося).

Надані права і їхні обмеження, а також можливість робити застереження відповідно до п.1 статті 16 у відношенні статті 13 «d» дозволяють оцінити винятковий характер прав організацій мовлення як більший, ніж права артистів-виконавців і виробників фонограм, але не максимально можливий, тобто як середній.

3. Проблеми та перспективи захисту авторських прав в Україні

3.1 Відповідальність за порушення авторських прав та особливості вирішення спорів

В законі України „Про авторське право і суміжні права” міститься розділ 5 (ст. 50-53), який має назву „Захист авторського права і суміжних прав”.

Порушенням авторського права і (або) суміжних прав, що дає підстави для судового захисту, є:

а) вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав, визначені статтями 14 і 38 Закону „Про авторське право...”, та їх майнові права;

б) піратство у сфері авторського права і (або) суміжних прав - опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення;

в) плагіат - оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору;

г) ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і (або) суміжні права, примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення;

д) вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав;

е) будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права і (або) суміжних прав, зокрема виготовлення, розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і застосування засобів для такого обходу;

є) підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в електронній формі, про управління правами без дозволу суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав чи особи, яка здійснює таке управління;

ж) розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою розповсюдження, публічне сповіщення об'єктів авторського права і (або) суміжних прав, з яких без дозволу суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав вилучена чи змінена інформація про управління правами, зокрема в електронній формі. Ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 року N 3792-XII.

Захист особистих немайнових і майнових прав суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством.

Кримінальним Кодексом України пе-редбачена відповідальність за правопору-шення у сфері інтелектуальної власності. Новий Кримінальний Кодекс містить ряд положень з питань ПІВ (статті 176, 177, 229 і 231), які не тільки розширюють та посилюють кримінальну відповідальність за порушення авторського права, але також вперше запроваджують кримінальну відповідальність за порушення суміжних прав і прав промислової власності. Однак одним з недоліків положень Кримінального Кодексу з питань ПІВ є те, що застосування кримінальної відповідальності, як правило, дозволяється лише у випадках, коли порушення прав призводить до нанесення матеріальних збитків або одержання доходу в особливо великому розмірі. Ще одна проблема - відносно незначна кримінальна відповідальність за порушення ПІВ. 

Зміни до Адміністративного Кодексу (статті 512 і 1633) поширили адміністративну відповідальність на всі випадки незаконного використання будь-яких об'єктів ПІВ і збільшили розмір адміністративних санкцій, в тому числі розширили випадки застосування конфіскації.

Стаття 116-1 Митного Кодексу різко збільшує санкції за порушення митних правил, які стосуються ПІВ (в окремих випадках до еквівалента 27,000 доларів США).

29 листопада 2001 року Парламент прийняв новий Цивільний Кодекс, який містить окрему книгу (Книга IV), присвячену питанням ПІВ. Однак пізніше Президент наклав вето на Цивільний Кодекс в цілому. Підготовка Книги IV Цивільного Кодексу супроводжувалась драматичною концептуальною боротьбою, яка нагадувала аналогічне протистояння в Росії протягом кількох років. Як і в Росії, автори Книги IV розробляли її на базі концепції прямого вичерпного регулювання ПІВ, не