в англосаксонській системі кримінального права, хоч ця система додержується здебільшого теорії «головної», «ближчої» причини. Щодо теорії, яка розглядається, наведемо два приклади, А. спрямував пістолет на Б. і наказав: «Гаманець чи життя!» Потерпілий вік раптового переляку і психічного потрясіння зазнав серцевого нападу і помер. Д. наніс ножовий удар і поранив кровоносну судину дівчині, яка була свідком Єгови; дівчина відповідно до її релігії відмовилася від переливання крові, через що померла від рани. З точки зору теорії причинності «умова, без якої не», якби на Б. не був спрямований пістолет, а дівчині не була нанесена ножова рана, то «не» виник би у Б. серцевий напад, не виникла б потреба в переливанні крові у дівчини і не стався б наслідок — смерть Б. і смерть дівчини. Оскільки спрямованість пістолета з боку А. та ножова рана з боку Д. залишаються необхідними умовами смерті потерпілих, то А. і Д. мають відповідати згідно з теорією «умова, без якої не» за настання смерті їхніх жертв. Англійський криміналіст Пітер Лейленд, який при аналізі непов'язаних подій при причинній зумовленості використовує критерій «якби не», щоб з'ясувати, чи сталася б та чи та подія, «якби не» сталося іншої події, наводить розглянуту англійським судом справу Р. проти Сміта (1959 р.), яку відтоді вважають за кращий прецедент. Сталася бійка, під час якої один солдат штрикнув багнетом іншого. Потерпілого занесли до лікаря, де й урвалося його життя. Лікар був заклопотаний і не спромігся оціниш тяжкість поранення. Від лакування, яке призначив зрештою лікар, потерпілому погіршало, і він невдовзі помер. При розгляді апеляційної скарги на присуд (про навмисне вбивство), було зазначено, що удар багнетом становив «реальну головну причину» смерті, а неправильне лікування не пов'язане безпосередньо зі смертю [15, с. 42, 44].
За теорію причинності conditio sine qua non діяння людини тоді ставало причиною даної події, якщо воно було необхідною умовою настання цієї події. При цьому вважалося, що причиною будь-якої події є, разом з діянням людини, кожна необхідна для її настання умова, що знаходиться в ланцюжку причинності. Теорія, що розглядається, встановила загальні правила: причиною певного наслідку має вважатися таке діяння людини, яке е однією з достатніх умов настання такого наслідку за наявності суб'єктивної умови — усвідомлення особою того, що нею вчиняється, і передбачення нею наслідків вчиненого.
Недоліком теорії conditio sine qua non було те, що вона не мала відповіді на питання про причинний зв'язок, щодо наслідків, які виникли з допомогою інших сил. За своїм змістом ця теорія дозволяла вважати діяння людини достатньою причиною дуже віддалених наслідків, які сталися від інших, сторонніх причин.
Згодом у теорії Кримінального права Німеччини та Росії виник новий напрям, що мав назву причина-умова, причина-привід. Основне положення цього напряму зводиться до того, що не всі умови за яких настають шкідливі наслідки, однакові: одні з них є головними, інші — другорядними і вважаються лише приводом. Якщо діяння людини було головною умовою наслідку, то воно визнаймося причиною наслідку. Коли ж наслідки виникали від приєднання до дії сторонніх, самостійно діючих, не викликаних людиною сил, то такі дії людини визнавалися лише приводом; у цьому разі вважалося, що Причинного зв'язку між діянням людини і кінцевим наслідком немає І за настання такого наслідку людина не повинна була відповідати. Наприклад, А. заподіяв Б. тілесне ушкодження, потерпілий залишився на вулиці і замерз. Дії А. відповідно до зазначеного теоретичного напряму, є лише приводам смерті Б. і не можуть вважатися причиною смерті останнього тому, що стороння сила (холод) не викликана діями А., а приєдналася цілком самостійно. Разом з цим положенням визнавалося, що коли на такий (у наведеному випадку) розвиток події і на такий наслідок розраховував А., то він мав відповідати за смерть Б. Якщо це так, то немає сенсу доводити відмінність між причиною і приводом.
Теорія адекватної причинності. За цією теорією, яка виникла наприкінці 19 ст., причинний зв'язок між небезпечним діянням і злочинним наслідком мав визначатися на основі зіставлення даного діяння з іншими подібними, в типових випадках, діями. Там, де немає типового (адекватного) причинного зв'язку між діянням і наслідком, там немає причинного зв'язку. Отже, за цією теорією людина має відповідати лише за адекватні (типові) наслідки свого діяння. Серед прихильників даної теорії не було єдності думок щодо самого поняття «типова» причина. Існувало два підходи щодо вирішення цього питання; «об'єктивний» — з точки зору загально-життєвого досвіду «середньої розважливої людини» і «суб'єктивний» — з точки зору усвідомлення типових явищ самим суб'єктом діяння.
Таким чином, питання про, причинний зв'язок між небезпечним діянням і взаємопов'язаними з ним іншими чинниками та настанням шкідливих наслідків теорія адекватної причинності вирішує трьома шляхами:
а) на підставі типових зв'язків, характерних для даної категорії подій;
б) порівнянням даної категорії зв'язків з іншими подібними, в типових випадках, категоріями зв'язків;
в) залежно від усвідомлення (сприйняття) типової причини діючою особою (злочинцем), яка мала відповідати загально-життєвому досвіду «середньої розважливої людини» [17, с. 88].
Теорія необхідного спричинення. Ця теорія зародилася наприкінці 19 ст. у Німеччині, розвинулась в Росії і стала панівною теорією кримінального права колишнього Радянського Союзу. Вона зберігає своє значення і нині в науці кримінального права незалежних держав колишнього СРСР. Питання про причинний зв'язок у кримінальному праві радянські криміналісти вирішували виходячи з основних принципів діалектичного матеріалізму, розглядаючи причинний зв'язок як