об'єктивно існуючий зв'язок між небезпечним діянням людини і певним злочинним наслідком. Джерелом цієї теорії є два критерії діалектичного матеріалізму — необхідність і випадковість. Під необхідністю розуміється вияв закономірності даного явища, вона (закономірність) внутрішньо властива певному явищу. Інакше кажучи, причинний зв'язок має місце тоді, коли одне явище за певних умов породжує як свій необхідний наслідок інше явище. Випадкові наслідки закономірно не випливають з даного явища. Випадкові наслідки даного діяння — це ті, які в певних конкретних умовах не були властиві вчиненому діянню, а настали під впливом його «перетинання» з іншою причиною (причинами).
Питання про юридичне значимі критерії причинного зв'язку по-різному вирішується у юридичній літературі. Прихильники теорії необхідного спричинення виходять з того, що відмінність необхідності і випадковості як об'єктивних категорій є основою вирішення усієї проблеми причинності в праві, у тому числі у кримінальному праві Це означає, що кримінальна відповідальність за суспільне небезпечні наслідки має наставати лише тоді, коли такі наслідки були необхідним, закономірним результатом вчиненого особою діяння, мали в ньому свою основу [22, с. 213].
За теорією, необхідного спричинення кримінальна відповідальність за небезпечне діяння людини, яке стало причиною злочинного наслідку, настає за наявності певних умов, а саме:
1) небезпечне діяння має передувати злочинному наслідку за часом;
2) небезпечному діянню мають бути властиві неминучість чи реальна можливість настання шкідливого наслідку;
3) небезпечне діяння має бути причиною настання даного наслідку. Під причиною прийнято розуміти таке явище, яке закономірно, з внутрішньою необхідністю породжує інше явище — наслідок;
4) небезпечне діяння людини було безпосередньо пов'язане з діями іншої особи (осіб) або з іншими зовнішніми силами, використаними, спрямованими або зміненими людиною, що і зумовило кінцевий наслідок.
Одним із серйозних недоліків теорії необхідного спричинення є те, що її прихильники повністю відкидають, більше того визнають реакційними, а тому й ненауковими інші теорії причинності (хоч і використовують основні положення цих теорій), які існують у кримінальному праві багатьох держав, Скажімо, в англосаксонському праві успішно застосовується теорія позитивизму, яка своє відношення до дійсності будує на основі позитивного досвіду, експерименту та фактів. На підставі теорії вирішується багато питань причинного зв'язку між небезпечним діянням і злочинними наслідками при аналізі окремих конкретних злочинів, оскільки процес спри-різних наслідків проходить по-різному. Положення теорії позитивізму успішно використовуються у прецедентному праві Англії.
Недоліком теорії необхідного спричинення є й те, що в ній не визначено, в якому зв'язку знаходяться «необхідне» й «випадкове» спричинення злочинного наслідку. Тому доречним у своїй основі е твердження, що відповідальність за виняткові наслідки не повинна виключатися, оскільки «для кримінального права не має значення, знаходяться між собою діяння людини і пов'язані з ним наслідки в необхідних або випадкових зв'язках»1. Зазначимо, що кримінальна відповідальність за випадкові наслідки можлива, якщо особа передбачає такі наслідки [14, с. 346].
Отже, розглянуто головні положення основних теорій причинності у кримінальному праві. Кожна з них більшою або меншою мірою має свій позитив і негатив. Тому при аналізі конкретної події (двох зовсім однакових подій не існує) щодо причинного зв'язку небезпечного діяння і шкідливих наслідків, яка найчастіше пов'язана з властивими лише їй умовами та обставинами, можуть бути використані окремі положення або критерії будь-якої з розглянутих теорій у науці кримінального права та практиці застосування кримінального закону в Україні.
5. Факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину
Для характеристики об'єктивної сторони злочину важливе значення мають такі його ознаки, як місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Як вже зазначалося, вони виступають її факультативними ознаками. Однак у деяких статтях Особливої частини КК ці ознаки прямо зазначені (описані) і тому набувають у даному разі значення обов'язкових. Відсутність у цих випадках якої-небудь ознаки свідчить про відсутність об'єктивної сторони злочину і, отже, складу злочину як підстави кримінальної відповідальності.
Місце вчинення злочину — це певна територія або інше місце, де відбувається суспільна небезпечне діяння і настають його суспільне небезпечні наслідки. У статтях Особливої частини КК місце вчинення злочину в одних випадках визначається як територія України (статті 268, 334), повітряний простір (ст. 282), економічна зона України (ст. 243); в других — воно використовується як географічне поняття, наприклад, море, внутрішні морські і територіальні води (ст. 243), атмосферне повітря (ст. 241), водні об'єкти (ст. 242), вода (ст. 242), земля (ст. 239), надра (ст.240), континентальний шельф (ст. 244) тощо; у третіх — під ним розуміють певну територію, на якій людина проживає чи займається виробничою або іншою діяльністю, наприклад, житло, інше приміщення чи сховище (статті 185, 186, 187), річкове, морське або повітряне судно (ст. 278), транспортні комунікації (ст. 279), вибухонебезпечні підприємства, вибухонебезпечні цехи (ст. 273) тощо. Іноді це місце, де відбуваються певні події чи певні дії виняткового характеру, наприклад, поле бою (статті 429, 432), район бойових дій (ст. 433). У деяких складах місце вчинення злочину визначається як територія, на яку поширюється чітко визначений правовий режим, наприклад, державний кордон України (ст. 331), митний кордон України (ст. 201), заповідники, території й об'єкти природно-заповідного фонду (при незаконному полюванні — ст. 248), місця обмеження волі (ст. 390), місця позбавлення волі (ст. 393), виправні установи (статті 391, 392) спеціалізовані лікувальні заклади (ст. 394) та ін. [11, с. 126-127].
У деяких випадках місце вчинення злочину виступає як кваліфікуюча ознака. Це, наприклад, розбій, вчинюваний щодо населення в районі воєнних дій (ч. 2 ст. 433 КК).
Час вчинення злочину