Коло суб'єктів права власності практично необмежене. Власниками відповідно до Закону України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. можуть бути окремі громадяни, колективні ут-ворення: кооперативи, орендні і колективні підприємства, гос-подарські товариства і асоціації та інші. Визнаються суб'єкта-ми права власності й (відповідно до ст.28 Закону) різноманітні громадські організації (політичні, науково-освітні, культурно-виховні, екологічні) щодо майна, яке вони можуть мати у влас-ності відповідно до характеру їхньої діяльності та статутних завдань.

У названому Законі визначено і такий суб'єкт права власності, як релігійні організації (ст.29), що мають право власності на майно, придбане, побудоване, створене і вироблене ними за ра-хунок власних коштів, пожертвувань віруючих, коштів, наданих державою чи іншими особами, або придбане на інших підста-вах, передбачених законом.

Суб'єктами права власності виступають суверенні держави, автономні республіки та інші національно-державні утворення (автономні області, автономні округи тощо), а також територі-альні одиниці (краї, області, райони міста).

Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. серед суб'єктів права власності визнає народ України, який здійснює належне йому право власності через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів (ст.ст.3,10).

У нашій країні власниками визнаються не лише громадяни України і юридичні особи. Права власності на території України можуть набувати також і спільні підприємства, створені за учас-тю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні громадя-ни і особи без громадянства (і не тільки для задоволення осо-бистих потреб, а й для здійснення господарської діяльності) у випадках і в порядку, встановленому законодавством. Це прави-ло поширюється і на іноземні організації. Міжнародні органі-зації, а також іноземні держави можуть володіти на праві влас-ності майном, необхідним для здійснення дипломатичних, кон-сульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжна-родних домовленостей.

Об'єктом права власності може бути майно (речі як предмети матеріального світу — засоби виробництва і предмети вжитку), але тільки індивідуально визначене або індивідуалізоване, інак-ше власник не зможе ставитися до нього як до свого.

Відповідно до ст.1 названого вище Закону України власністю можуть бути земля, її надра, ліси, води, тваринний світ, при-родні багатства континентального шельфу, будови, споруди, цінні папери та інше майно, у тому числі підприємства, інші майнові комплекси, які мають економічну або соціальну цінність як цілісні системи.

Відповідно до ст.9 Закону України «Про власність» земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її кон-тинентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключно власності народу України.

Отже, законодавець робить коло об'єктів права власності над-звичайно широким. Практично визнаються об'єктами власності повітряний простір та інші природні об'єкти у натуральному стані (п.1 ст.1 Закону України про власність).

Своєрідне вирішення питання про землю та природні ресурси. Відповідно до Закону України про власність — це невід'ємне надбання народу, який проживає на даній території.

Вказані об'єкти мають спеціальний правовий режим, який буде докладно розглянуто далі.

Права й обов'язки власника та інших осіб у їхній взаємодії становлять зміст правовідношення власності.

Традиційно сучасна цивілістична наука визнавала право влас-ності суто речовим правом абсолютного характеру, оскільки за-доволення охоронюваних законом інтересів власника тут здійснюється шляхом взаємодії з належними йому речами при забезпеченні відповідної поведінки з боку третіх осіб.

Отже, суб'єктивне право власності — це елемент абсолютного правовідношення, тобто власник як правомочний суб'єкт пере-буває у правовідношенні з усіма третіми особами, має суб'єктивне право за своїм розсудом володіти, користуватися, розпоряджа-тися належним йому майном, здійснювати своєю владою управ-ління ним і вчиняти щодо цього майна будь-які дії, що не супе-речать закону.

Щодо суб'єктивних обов'язків у цьому правовідношенні, то всі особи, які не є власниками даного майна, а тому розглядаються як зобов'язані суб'єкти, повинні забезпечувати з свого боку поведінку, яка б не перешкоджала власнику здійснювати його суб'єктивне право.

Форми власності. У прийнятому 7 лютого 1991 р. Верховною Радою України Законі про власність відсутня категорія, що характеризує тип власності. У ньому, зокрема, зазначається, що власність в Ук-раїні виступає у формі приватної власності громадян, колектив-ної і державної власності.

Законодавство, таким чином, не визначає правову природу названих форм власності, разом з тим радикальна господарська реформа нашої економічної системи поставила цілий ряд нових проблем, насамперед, про допустимість приватної власності у системі ринкового господарювання.

Оскільки поняттям приватної власності охоплюється не тільки велика капіталістична власність, але й трудова власність дрібно-го ремісника або селянина, більшість авторів вважали не тільки можливим, а й доцільним її функціонування і в межах народно-господарського комплексу.

Була й інша думка. В.Ф.Яковлев, наприклад, стверджував, що «використання терміна «приватна власність», який часом не несе ніякого економічного змісту, може викликати не тільки поляри-зацію в нашому суспільстві, але й серйозні соціальні струси. Приватна власність може в значних масштабах кінець кінцем стати засобом експлуатації. А от індивідуальну (трудову) власність ми припускаємо в будь-яких розмірах».

Закон СРСР «Про власність в СРСР» не вживав терміна «при-ватна власність», але давав підстави дійти висновку, що така форма власності може виникати на підставі діючих норм і вима-гатиме правового захисту.

Відповідно до ст.8 Закону про власність члени сім'ї та інші особи, що разом ведуть трудове господарство, могли мати у влас-ності майстерню або інше мале підприємство в галузі побутово-го обслуговування, торгівлі, громадського харчування та в інших сферах господарської діяльності. П.4 ст.1 того ж Закону перед-бачав, що власник вправі на умовах і в межах, передбачених законодавчими актами суверенних і автономних республік, ук-ладати договори з громадянами про використання їх праці при здійсненні