К/Р Адміністративне право

Зміст

1. Особливості застосування заходів адміністративного впливу до іноземців, що мають дипломатичний імунітет

Відповідно до статті 16 Кодексу України про адміністративні правопорушення іноземці і особи без громадянства, які перебувають на території України, підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах з громадянами України. Питання про відповідальність за адміністративні правопорушення, вчинені на території України іноземцями, які згідно з чинними законами та міжнародними договорами України користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом.

Глава дипломатичного представництва України і члени дипломатичного персоналу дипломатичного представ-ництва України, а також члени їх сімей, члени обслуго-вуючого персоналу, якщо вони не є громадянами держави перебування, користуються привілеями та імунітетами, пе-редбаченими Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., якщо двосторонньою угодою України з цією державою не передбачено інше.

Державні службовці, які виконують дипломатичні або консульські функції за кордоном або в Україні є диплома-тичними працівниками і перебувають на дипломатичній службі.

Відповідно до статті 9 Віденської конвенції держава перебування може в будь-який час, не будучи зобов'язана мотивувати своє рішення, повідомити акредитуючу державу, що глава представництва або який-небудь із членів дипломатичного персоналу представництва є persona non grata або що будь-який інший член персоналу представництва є неприйнятним. У такому випадку акредитуюча держава повинна, відповідно, відкликати дану особа або припинити її функції в представництві.

Відповідно до статті 29 Віденської конвенції особистість дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту або затриманню в який би то ні було формі. Держава перебування зобов'язана відноситися до нього з належною повагою і приймати всі належні заходи для попередження яких-небудь зазіхань на його особистість, волю або гідність.

Відповідно до статті 31 Віденської конвенції:

1. Дипломатичний агент користується імунітетом від карної юрисдикції держави перебування. Він користується також імунітетом від цивільної й адміністративної юрисдикції, крім випадків:

а) речових позовів, що відносяться до приватного нерухомого майна, що знаходиться на території держави перебування, якщо тільки він не володіє їм від імені акредитуючої держави для цілей представництва;

b) позовів, що стосується спадкування, у відношенні яких дипломатичний агент виступає в якості виконавця заповіту, попечителя над спадкоємним майном, спадкоємця як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави;

с) позовів, що відносяться до будь-якої професійної або комерційної діяльності, яку здійснює дипломатичний агент в державі перебування за межами своїх офіційних функцій.

2. Дипломатичний агент не зобов'язаний давати показання в якості свідка.

3. Ніякі виконавчі заходи не можуть застосовуватись по відношенню до дипломатичного агента, за винятком тих випадків, що підпадають під пункти "а", "b" і "в" пункту 1 дійсної статті, і інакше як за умови, що відповідні міри можуть прийматися без порушення недоторканності його особистості або його резиденції.

4. Імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції акредитуючої держави.

Від імунітету від юрисдикції дипломатичних агентів і осіб, що користуються імунітетом відповідно до статті 37, може відмовитися акредитуюча держава.

Відмовлення повинне бути завжди виразно вираженим.

Порушення справи дипломатичним агентом або особою, що користується імунітетом від юрисдикції відповідно до статті 37, позбавляє його права посилатися на імунітет від юрисдикції у відношенні зустрічних позовів, безпосередньо пов'язаних з основним позовом.

Відмовлення від імунітету від юрисдикції у відношенні цивільної або адміністративної справи не означає відмовлення від імунітету у відношенні виконання рішення, для чого потрібне особливе відмовлення.

2. Система та структура органів міграційного контролю в Україні їх повноваження та правова основа діяльності

Європейський вибір України – це невід’ємна складова її зовнішньої політики та подальшого розвитку. Беззастережний пріоритет України у зв’язку з цим – набуття асоційованого, а надалі і повноправного членства в ЄС.

У свою чергу, у грудні 1999 року на засіданні в Гельсінкі Європейський Союз схвалив Загальну стратегію стосовно України, у якій він відзначає прагнення нашої держави до інтеграції у загальнополітичний, економічний і правовий європейський простір та визначає основні стратегічні цілі стосовно України.

Нашою країною підписано та ратифіковано багато міжнародних конвенцій та угод, які лягли в основу законодавства України, що регламентує права і свободи людини та громадянина, і які стали його складовою частиною.

Традиції та тенденції європейської міграційної політики також знаходять своє відображення в законодавстві України. В основному сформовано дієвий механізм управління міграційними процесами, які на практиці реалізують нормативно-правові приписи.

Управління міграційними процесами у будь-якій країні проводиться в двох сферах: законної міграції та протидії її незаконним проявам. Стосовно першої організаційно-правовий аспект покладено на Державний комітет у справах національностей і міграції.

Основними завданнями Держкомнацміграції України є: підготовка разом з іншими центральними органами виконавчої влади пропозицій щодо формування державної політики у сфері етнонаціонального розвитку України, міжнаціональних відносин і міграційної та мовної політики; забезпечення оптимального співвідношення задоволення етнокультурних потреб розвитку української нації, а також усіх корінних народів і національних меншин України; забезпечення відповідно до законодавства України прав на вільний розвиток національних меншин; координація діяльності органів виконавчої влади щодо етнонаціонального, етномовного, етнодемографічного та етнокультурного розвитку України;