Таким чином, основними способами перевірки доказів і їх джерел є аналіз кожного з них, порівняння з іншими доказами та джерелами, провадження повторних або нових процесуальних дій. Перевірка доказів може здійснюватись також за допомогою оперативно-розшукової діяльності, проте це вже є непроцесуальний спосіб.

Зауважимо, що в деякий країнах СНД вимогу про перевірку доказів зафіксовано в конкретних статтях кримінально-процесуальних кодексів. Про це, зокрема, йдеться в КПК Російської Федерації (ст. 70) і КПК Республіки Білорусь (ст. 64): «Всі зібрані у справі докази підлягають ретельній, всебічній і об'єктивній перевірці з боку особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду». Уявляється, що було б доцільно закріпити таку вимогу і в КПК України.

Як вже зазначалось, серед процесуалістів немає також єдності й щодо визначення поняття оцінки доказів та їх джерел. «Оцінити докази, — пише
П.Ф. Пашкевич, — значить визначити, наскільки точно встановлений кожен з них, в якому взаємозв'язку з іншими доказами він знаходиться, який саме факт підтверджує або спростовує і що означають в сукупності всі зібрані у справі докази» [12, с. 49].

В.Д. Арсеньєв під оцінкою доказів розуміє визначення сили і значення кожного доказу окремо та всіх доказів у сукупності. На думку А.І. Трусова, оцінка доказів — це встановлення достовірності і значення відомостей про факти, які містяться в доказах [15, с. 75-76].

Уявляється, що найбільш правильною і точною є позиція авторів, які вважають, що оцінка доказів - це розумова діяльність по визначенню належності до справи наявних відомостей, допустимості доказів, їх достовірності та достатності для прийняття відповідних рішень [5, с. 101].

Слід зазначити, що оцінці доказів та їх джерел завжди передує перевірка вказаних об'єктів. Ці два елементи процесу доказування тісно пов'язані одне з одним, проте не є одним цілим, оскільки мають певні відмінності. Як справедливо зазначає М.М. Михеєнко, їх основна відмінність полягає в тому, що перевірка здійснюється як за допомогою практичних (слідчих і судових) дій, так і логічним шляхом, за допомогою розумової діяльності. Оцінка ж є винятково розумовою діяльністю [9, с. 16].

2. Предмет, межі і суб’єкти доказування у кримінальному процесі

Законодавчого визначення предмета кримінально-процесуального доказування не існує, тому в юридичній літературі можна зустріти різні його визначення, з яких найбільш повним та правильним можна вважати визначення М.М.Михеєнка: "Під предметом доказування в кримінальному процесі слід розуміти таку сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, встановлення яких необхідне для вирішення заяв та повідомлень про злочини, кримінальної справи в цілому або судової справи в стадії виконання вироку, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів по
справі" [9, с. 99]. У наведеному визначенні можна лише уточнити, що встановленню, як справедливо наголошує М.С. Строгович, підлягають не тільки обставини. а й факти справи — по кримінальній справі фактами є ті події, з приводу яких ведеться процес, а обставинами — те, що пов'язане з цими фактами. що характеризує їх, що складає властивість та умови цих фактів [16, с. 156]. Проте така конкретизація не сприйнята чинним процесуальним законом в якому використовується термін "обставини".

Зміст предмета доказування по кримінальній справі викликає багато суперечок серед дослідників і на даний час висловлено багато різних, дуже часто протилежних думок із цього питання. Але, безперечно, розпочати розгляд цього питання необхідно з аналізу чинного кримінально-процесуального законодавства. Так, ст. 64 КПК України дає перелік обставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі, це:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Крім того, відповідно до ст. 23 КПК України органи, які ведуть кримінальний процес, зобов'язані виявляти по кожній кримінальній справі причини і умови, які сприяли вчиненню злочину.

Той факт, що причини та умови, які сприяли вчиненню злочину названі законодавцем в окремій статті призвів до появи двох кардинально різних підходів до вирішення питання про те, чи слід відносити названі причини та умови до предмета доказування по кримінальній справі. Одні автори, скажімо, В.Т.Томін, П.Ф.Пашкевич, В.М.Тертишник, наголошують на тому, що причини та умови, які сприяли вчиненню злочину не треба включати до предмета доказування. Так, В.М.Тертишник звертає увагу не тільки на те, що ці причини та умови названі в законі окремо від інших елементів предмета доказування, але й на те, що закон говорить саме про виявлення, а не про доказування причин та умов, які сприяли вчиненню злочину і наводить на підтвердження своєї тези семантичний аналіз понять "виявляти" та "доказувати", аналізуючи їх різницю. Крім того, ним ставиться під сумнів можливість довести, скажімо, такі причини та умови, які сприяли вчиненню злочину як умови життя, під впливом яких у обвинуваченого виникло рішення вчинити злочин, якщо обвинувачений взагалі відмовляється від дачі показань, народився і жив в одній державі, а вчинив його в іншій [17, с. 118-119].

Інші