За словами М. Бердяєва, людство не може жити поза державою, поза онтологічними засадами влади. Воно мусить бути підпорядковане закону, дотримуватися його. Скасування закону держави для людства, ураженого грі-хом, є поверненням до тваринного стану. Державу він розглядав як об'єднуючу, впорядковуючу та організову-ючу силу.[25,c. 497]

Однак такою держава може бути лише за умови забез-печення прав і свобод своїм громадянам, тобто коли вона буде правовою державою. Термін «правова держава» (Rechtstaat), незважаючи на тривалу історію теорії дер-жави, запровадили лише у XIX ст. німецькі автори К. Велькер, Р. фон Моль, І. Аретин та ін. В англомовній літера-турі він не вживається. Його еквівалентом є поняття «пра-вління права» (rule of Law).

Теоретичні концепції правової державності мають ба-гату історію, своїм корінням сягають античності. Це, зок-рема, ідея справедливого влаштування полісу, його влади і законів, розумного розподілу повноважень між різними гілками влади, розрізнення правильних і неправильних форм її організації, верховенство закону в організації взаємовідносин держави і громадянина тощо. Античному світу була відома ідея про розумність і справедливість та-кої політичної форми суспільного життя людей, за якої право, завдяки визнанню і підтримці влади, стає владною силою, тобто загальнообов'язковим законом, а публічно-владна сила, що визнає право і впорядкована (обмежена) та виправдана ним, стає справедливою державною вла-дою — такою, що відповідає праву.

Вчення про державу розвивали Солон і Ксенофонт, Протагор і Сократ та чи не найбільше — Платон і Аристотель.

Платонівська теорія, викладена у «Державі» і «За-конах», була нормативною теорією ідеальної («найкра-щої») держави, побудованої на принципах добра і спра-ведливості. Доброчесність — це знання. Ця фундамен-тальна ідея пронизувала «Державу» Платона. Його ідеальна держава засновується на знанні, оскільки, щоб робити добро, треба знати добро. Держава стане доско-налою лише тоді, коли до влади прийдуть носії найбільшого знання — філософи. Лише їхні знання, як основа філософського мистецтва управління державою, дають їм право на владу. У словах Платона, що саме філософу доступне знання про благо, — не хизування всевіданням, а усвідомлення того, що існує певне об'єктивне мі-рило і що знання краще від здогадів. Державний діяч має розуміти, що сприяє зміцненню держави, а що ослаб-лює її; знати, що таке благо і що потрібно для добробуту держави. Він повинен знати державу не у випадкових її різновидах, а в її справжній сутності. [25,c. 498]

На думку Платона, різні люди мають неоднакові здіб-ності, тому виконують різні види роботи різної якості. Вправності набувається лише там, де люди присвячують себе праці, до якої мають природний хист. У досконалій державі кожен має «робити своє» відповідно до своїх зді-бностей. Хто придатний виконувати роботу, а не керува-ти, має виробляти необхідні для життєдіяльності суспіль-ства матеріальні продукти (ремісники). Хто має дар керувати, тільки під контролем і під проводом інших повинні охороняти державу (військо). Хто покликаний виконувати вищі обов'язки, мають керувати державою (філософи). За цією схемою філософ-правитель не є лю-диною винятковою, його право на владу виправдовується тим самим принципом, що діє в суспільстві.

Кожна з цих груп має свої завдання і живе у своїх умовах, утворюючи окремий суспільний стан. Отже, ідеа-льна держава Платона станова. Трьом здібностям цих ста-нів відповідають три життєві сили, три частини, з яких складається душа, бо існує точна аналогія між державою та індивідом. Частини держави (стани) повинні мати ті самі чесноти, що й частини душі: чеснотою владарів-філософів є мудрість, охоронців — мужність, ремісни-ків — самовладання. Коли кожен стан робить своє, постає гармонійний устрій держави — устрій справедливості.

Платонівська інтерпретація суспільного поділу праці як принципу побудови ідеальної держави справила неоці-ненний вплив на формування теорії поділу влади у Новий час, хоч у Платона така теорія відсутня. Його владарі-філософи мають усю сукупність державно-владних повно-важень: почергово законотворять, управляють, судять.

Вагомий внесок у розвиток античної політико-правової думки зробив Аристотель, ідеалом якого було конститу-ційне правління, а не монархічне, навіть, якщо це було правління освіченого царя-філософа. Аристотель вважав верховенство закону ознакою досконалої держави. На йо-го думку, Платон помилявся, протиставляючи правління мудрості правлінню закону. Навіть наймудріший держа-вець не може обійтися без закону, оскільки закон втілює неупередженість, якої не має жодна людина незалежно від рівня та обширу знань. Політичні відносини, якщо вони передбачають свободу, не повинні звільнити підданих від відповідальності, а це можливо, коли правителі й піддані мають легальний статус. Влада і авторитет закону не виключають повноважень певного органу управління, а на-дають його діяльності такої моральної переконаності, якої за інших умов йому не мати. Керуючись твердженням Платона, що «довершена людина є найкращою з тварин, але коли вона не дотримується закону і права, вона гірша від усіх», Аристотель твердив, що закон є необхідною умо-вою цивілізованого життя, що при його творенні колекти-вна мудрість людей (народна думка) має більшу цінність, ніж плід думки наймудрішого законодавця. Тому знання народу слід сприймати не як небажану обставину, а як норму законотворчої діяльності.

Для розвитку теорії та практики правової держави осо-бливо важливими були судження Аристотеля (пізніше — Полібія, Цицерона) про розрізнення «справедливих» (з па-нуванням правових законів) і «несправедливих» (деспо-тичних) форм правління. Справедливе правління перед-бачає благо для всіх (сюди Аристотель відносив монархію, аристократію та політію (помірну демократію)), несправе-дливе — блага лише для правлячого класу (тиранія, олі-гархія та крайня демократія, або правління натовпу).

У контексті теорії поділу влади заслуговує на увагу концепція змішаного правління, запропонована Полібієм у