У змішаній формі правління Полібія повноваження представників різних влад (як у майбутніх теоріях поділу влад) не зливаються в єдине начало, не втрачають своїх специфічних особливостей, а є відносно самостійними, спів-існуючи, взаємно стримуючи і врівноважуючи один одно-го у межах єдиного державного ладу. Мета його — дося-гти такої побудови державної влади, за якої повноважен-ня правління не зосереджені в одному центрі, в руках одного органу, а справедливо розподілені між різними, вза-ємно стримуючими, протидіючими і врівноважуючими складовими загальнодержавної влади.

Істотну роль у розвитку теорії правової держави віді-грали судження Цицерона про державу як публічно-пра-вову спільноту. Держава для нього — це res populi або res publica — «справа народу». Народ, на переконання Цицерона, — «це не група осіб, що згромадилась абияк, а значна множина людей, об'єднаних спільною домовленіс-тю про закони і права, а також прагненням користувати-ся благами на взаємовигідній основі». Тобто держава по-стає не лише як вираження загального інтересу всіх гро-мадян, що було характерно для давньогрецької концепції, а й як узгоджене правове спілкування цих громадян, як певне правове утворення, «загальний правопорядок».[25,c. 500]

Цицерон стверджував, що влада делегується народом, тобто постає з колективної сили народу, має функціонува-ти на підставі закону і може бути виправдана тільки Бо-жим законом або моральним чи природним законом. Ці принципи організації державної влади здобули повсю-дне визнання і впродовж багатьох століть були загально-відомими положеннями в теорії філософії права. У них простежуються ідеї республіканізму, народного суверені-тету, що є важливим для усвідомлення правової основи і правового сенсу державності.

Суттєву роль у становленні концепції правової держа-ви відіграло і вчення Ш. Монтеск'є про розподіл влад, викладене у його праці «Дух законів» (1748). Держава, на його думку, має поєднувати в собі найміцніші можливі гарантії свободи з величезною внутрішньою єдністю, чого можна досягти лише поділом влади на законодавчу, вико-навчу і судову. Такий поділ є запорукою свободи, оскільки кожна гілка влади контролюється іншою. Він також забезпечує єдність через внутрішні зв'язки гілок влади, які унеможливлюють здійснення будь-яких повноважень од-нією гілкою влади без співпраці з двома іншими: законо-давчий орган повинен зібратися на заклик виконавчого; виконавчий утримує за собою право вето (лат. veto — за-боронено) на законодавчі акти, а законодавство повинно мати надзвичайні юридичні повноваження.

На формування теорії правової держави вагомий вплив мали і філософські надбання Т. Гобса з його специфічним тлумаченням природи суверенної влади та ідеєю «спів-дружності»; Дж. Локка з його доктриною суспільного до-говору або «угоди», як називав її сам Локк. Суттєва нови-зна їх теоретичних позицій, що набула розвитку в працях Монтеск'є, Канта, Гегеля та інших мислителів Нового ча-су, полягала в особливому тлумаченні поняття «свобода». Якщо в античні часи під свободою розуміли міру доступу громадян до участі в державних справах, тобто її політич-ний вплив, то в Новий час свободу розуміли не стільки в її політичному вимірі, як в особистісному: громадянська сво-бода інтерпретувалась як певна незалежність від держа-ви. Тобто проблема свободи розглядалась уже в її відно-шеннях як до державного ладу, так і до окремої особи, громадянина. Перший аспект, втілений у правовому офор-мленні поділу трьох влад (законодавчої, виконавчої, судо-вої), є необхідною інституційно-організаційною формою за-безпечення другого аспекту свободи — громадянських прав і свобод, безпеки особи.

Теоретичні висновки про єдність поділу влад з права-ми і свободами громадян мали вирішальний вплив не ли-ше на новітні теоретичні уявлення про правову державу, а й на державно-правову практику Англії, Франції, США на-прикінці XVIII ст., що знайшло свій вияв у конституційно-правових документах тих часів.

Вагомий внесок у пізнання державно-правової пробле-матики зробив І. Кант, сформувавши принцип свободи волі та моральної автономії особи і категоричний імператив: «Дій так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі і в особі будь-кого іншого також, як до мети, і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу». Велика заслу-га Канта й у філософському обґрунтуванні та розвитку ліберальної теорії правової держави. Згідно з ним дер-жава — це об'єднання значної кількості людей, підпоряд-кованих дії правового закону. Перспективи, темпи розви-тку держави залежать від того, наскільки її державний устрій узгоджений із правовим принципом.

Реалізація вимог категоричного імперативу у сфері дер-жавності постає у Канта як правова організація держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. З огляду на наявність чи відсутність такого поділу Кант виокрем-лює дві форми правління: республіку і деспотію, надаючи перевагу республіці як еквіваленту правової держави. «Ре-спубліканізм, —: зазначав він, — є державний принцип відокремлення виконавчої влади (уряду) від законодав-чої; деспотизм — принцип самовладного виконання дер-жавних законів, даних ним самим, тож публічна воля ви-ступає як приватна воля правителя»:

Обґрунтовуючи принцип поділу влади і чіткого розме-жування повноважень її гілок, Кант не поділяв ідею їх рівноваги, визнаючи пріоритет і надаючи верховенство за-конодавчій владі як виразнику народної волі. Управлін-ська діяльність і акти виконавчої влади, зазначав він, не повинні порушувати верховенство закону, а правосуддя має здійснювати суд присяжних, обраних народом.