Отже, правова теорія Канта ґрунтувалася на ідеї на-родного суверенітету. Згідно з нею різні гілки влади, ви-ходячи з єдиної волі народу, мають діяти узгоджено і в єдиному напрямі. Воля законодавця, зазначав Кант, є без-доганною, здатність до виконавства у верховного керма-нича — нездоланна, а вирок верховного судді — незмін-ний. Кантівська концепція правової держави постає не як емпірична реальність, а скоріше як ідеально-теоретична модель, якою слід керуватися як вимогою розуму в прак-тичній організації державно-правового буття.

Якщо у Канта правова держава є бажаним феноменом, то у Гегеля правові закони, правова держава постають як реальна дійсність, як практична реалізованість розуму в певних формах буття людей. Держава, згідно з Гегелем, — це сутність, влада якої перевершує все, що можна було б їй надати. Вона наділена волею, яку виявляє через державні дії (ухвали законодавчих актів, запровадження особливо-го стану тощо), має розум, завдяки якому переконує чи відраджує (через конституційний процес) щодо вчинення певних дій; вона має право (стосовно своїх громадян та інших держав), а також обов'язки щодо забезпечення нор-мальних умов життєдіяльності своїх громадян. Він роз-глядав державу не лише як засіб, а й як мету, вважаючи, що її права потребують особливої поваги і до них треба під-ходити з безособистісними установками, як і до явищ, що мають природу цілей у самих собі.

Як ідея розуму і дійсність конкретної свободи, дер-жава, за Гегелем, постає конституційною монархією з по-ділом влад на законодавчу, урядову і владу монарха. Він поділяв точку зору Локка і Монтеск’є про те, що поділ влад є гарантією публічної свободи. Водночас Гегель вва-жав самостійність влад, їх взаємну обмеженість недореч-ною, навіть хибною, оскільки це, на його думку, неодмінно призведе до взаємної ворожості, протидії між ними, що не сприятиме зміцненню держави. Його ідеалом була ор-ганічна єдність різних влад, які були б невід'ємними ча-стинами цілого, могутність і сила якого має визначати сутність діяльності кожної з влад. Саме в пануванні ці-лого, у залежності й підпорядкуванні різних влад держа-вній єдності, на думку Гегеля, і полягає сутність внутріш-нього суверенітету держави. Державний суверенітет у його інтерпретації виступає як абсолютна влада ідеального ці-лого (держави) над усім одиничним, особливим і кінце-вим, над життям, власністю і правами окремих осіб та їхніх об'єднань.

Надмірне возвеличення держави над індивідами і сус-пільством свідчить про те, що Гегель — етатист (франц. etat — держава). Однак він — правовий етатист, він обо-жнює правову державу, оскільки підпорядковує права ін-дивідів і суспільства (не заперечуючи їх) державі не як апарату насилля, а як вищому праву. Держава, за Геге-лем, — найбільш розвинуте і багате за змістом конкретне право, система прав, що охоплює всі інші, в тому числі і права особи, сім'ї та суспільства. І в цій ієрархії прав дер-жава як найконкретніше право перебуває на вершині пра-вової піраміди і є єдино істинним.

Деякі ліберально-демократичні автори намагаються подати філософію (держави) Гегеля як одне з теоретич-них джерел ідеології та практики фашизму, націонал-соціалізму тощо. Насправді гегелівська концепція пра-вової держави спрямована проти будь-якого свавілля, пра-вової анархії, проти неправових форм застосування сили незалежно від того, хто вдається до цього: владні інсти-туції, політичні об'єднання чи приватні особи. Етатизм Гегеля не має нічого спільного з будь-якими різновидами тоталітаризму чи деспотизму, що завжди прагнули і пра-гнуть підмінити правовий закон довільно наказним законодавством, правову державність — своїм особливим владно-політичним механізмом, а суверенітет держави — монополією політичного панування певної партії або ху-нти (ісп. junta — об'єднання). Тому теорію держави Ге-геля слід розглядати не як теоретичне підґрунтя тоталі-таризму, а як авторитетну філософську засторогу щодо його загрози.

Гегель захищав суверенітет державно-правового ці-лого, піддаючи критиці беззаконня, за якого особлива во-ля (монарха чи охлократії) набуває чинності закону і діє замість нього. Його завжди цікавило лише правове в законі, тобто позитивне право (розумне право). Це свідчить, що гегелівська концепція держави має правову природу, проголошений ним принцип суверенності держави і дер-жавних форм вияву, організації та дії, по суті, є правовою вимогою, необхідною умовою будь-якої концепції та прак-тики домінування права і правової держави.

Однак концепція Гегеля недемократична, вона ґрунту-ється на ідеї суверенітету конституційного монарха. Домінуюча в сучасному світі демократична концепція пра-вової держави має своєю основою ідею народного сувере-нітету як підвалини і джерела державного суверенітету, зокрема внутрішнього.

Народний суверенітет — концентрована єдність повноважень і правочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття.

Державний суверенітет — верховенство, незалежність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що ґрунтується на принципі права.

Це означає, що простого панування законів і законно-сті вже недостатньо для концепції правової держави. Во-на неминуче потребує панування тільки правових законів і правової законності. Закони і законність мають не лише за формою (назвою), й за змістом цілком відповідати ідеї панування права.

Правовий закон і правова держава внутрішньо взає-мопов'язані, оскільки правова держава неможлива без утве-рдження верховенства правового закону, а правовий закон для свого встановлення і послідовної реалізації потребує правової держави з відповідним розподілом влади, кон-ституційно-правовим контролем тощо. Тобто йдеться про різні форми вияву ідеї та принципу панування права.

Для правової держави необхідні не лише панування права і правових законів (нормативно-правовий аспект), а й відповідну