У такому контексті правову державу визначають як правову форму організації та діяльності політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права, носіями прав і свобод людини і громадянина. Побутує і трактування правової держави як держави, в якій на ос-нові чинного права реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окре-мих груп людей і громадянського суспільства.

Прикметними ознаками правової держави є:

верховенство і домінування правового закону та по-стійне утвердження суверенітету народу;

визнання й захист прав і свобод, забезпечення реалі-зації прав та виконання обов'язків людини і громадянина;

організація і функціонування суверенної держав-ної влади на основі принципу поділу влади на законодав-чу (парламент і представницькі органи місцевого само-врядування), виконавчу (уряд, виконавчі установи на міс-цях), судову (органи правосуддя і нагляду);

чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб;

взаємна відповідальність особи і держави;

організація ефективного контролю і нагляду за ре-алізацією правових законів і режиму законності на прин-ципах права.

Основний принцип правової держави полягає в тому, щоб усі його вертикальні і горизонтальні рівні, всі складо-ві були пронизані правом. Це дає підстави для універсаль-ного трактування феномена правової держави.

Правова держава — держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідно-син (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвлад-ними структурами як суб'єктами права, визнання і надійне гаран-тування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і сво-бод людини і громадянина.

2.3 Роль правової культури у розбудові правової держави

Стабільність і безпека в суспільстві, демократичність існуючого ладу, дотримання конституційного порядку, формування розвинутого громадянського суспільства забезпечуються не самим лише завоюванням державної влади, справедливою і відповідальною політичною силою, партією чи лідером, не тільки ухваленням правових і справедливих законів, а ще й ставленням громадян до влади, до існуючого порядку й чинних імперативів, їхнім знанням і визнанням суспільних норм, готовністю їх дотримуватися, усім тим, що складає культуру демократичної громадянськості, правову культуру.

Натомість в Україні у свідомості громадян ще й досі присутні стереотипи тоталітаризму, про що свідчать хоча б прояви войовничої політичної непримиренності, звичка однозначно ділити світ, людей на "наших" та "ворогів", нетерпимість до іншої думки, схильність пояснювати її виникнення чиєюсь нерозумністю або й злим наміром, звичка політиків не поступатися принципами, небажання вступати у діалог, вимоги й заклики до одностайності у питаннях, які за своїм єством потребують багатоманітного, плюрального ставлення до них (наприклад, форми власності, партійно-ідеологічні пріоритети, духовно-ціннісні уподобання і багато іншого). Ознакою недемократичної культури громадянськості є і пригніченість, атрофія громадянської гідності, неспроможність багатьох зважено поєднувати у своєму ставленні до установ державної влади, до її директив критичну вимогливість з лояльністю й законослухняністю, схильність визнавати тільки щось одне - або тотальне заперечення геть усього, що виходить від влади, або ж вірнопідданську й безоглядну слухняність в усьому.

Залишається поширеним перекручене розуміння громадянської свободи як права не дотримуватися законів, якщо вони когось не влаштовують чи комусь особисто здаються недемократичними, заперечення тоталітаризму спрощено сприймається як аполітичність, апатія, дистанціювання і відмежування від суспільно-політичних проблем та участі у їх розв'язанні. Наслідком цього буває правовий нігілізм, аномія (недотримання законів), абсентеїзм, політична десоціалізація. Байдужість людей до цінностей і норм демократії, відсутність потреб і навичок користуватися власними правами й свободами, домагатися їх призводить до невитребуваності громадянськості, до формування своєрідного пристосовництва до атмосфери уседозволеності.

Між тим розвиток правової культури може стати потужним знаряддям політичної соціалізації громадян, залучення їх до активної й відповідальної участі у житті громади, в ухваленні спільних рішень, культивування ідеалів демократизму й державності, фундаментальних принципів демократизму, таких як рівність, взаємна відповідальність, громадянська самоповага, сприятиме подоланню політичної апатії, засвоєнню мирних способів політичної поведінки, розв'язання соціальних проблем і впливу на владу.

Формування правосвідомості, піднесення громадського духу, формування почуття власної гідності, цінування приватності життя кожного, зміцнення патріотизму - ці зовні суто морально-духовні цілі мають бути предметом серйозної державної політики. Наслідком такої політики буває розвиток і зміцнення правової держави, громадянського суспільства, вдосконалення політичної системи.

Тільки за умови розвитку правової культури громадян можливо побудувати правову державу. Правова культура являє собою свого роду юридичне багатство, виражене в досягнутому рівні розвитку регулятивних якостей права, накопичених правових цінностей, тих особливостей права, юридичної техніки, що відносяться до духовної культури, до правового прогресу. Таким чином, стан правосвідомості в суспільстві, тобто ступінь знання і розуміння права, усвідомлення необхідності строго виконувати вимоги законності, рівень розвитку почуття права і законності – все це критерії, що характеризують правову культуру. Отже, правова культура – це, насамперед, ”якісно насичена” правова свідомість.

Найважливішими показниками правової культури є рівень масової правосвідомості, обсяг і інтенсивність загальної правової освіти. Не менш істотні і такі показники, як масштаб і глибина юридичної освіти, професійної підготовки і перепідготовки юристів, ступінь розвитку юридичної науки.

Особливе значення має правова культура особистості, що тісно зв'язана з її правосвідомістю. Разом з тим, правова культура і правосвідомість особистості – поняття нетотожні. Правосвідомість – поняття більш