Гідність є цінність людини, а честь — оцінка цієї цінності з боку суспільства. Пізнання людиною своєї цінності та її суспільної оцінки породжує усвідомлення особистої гідності, відчуття гордості та честі. Поважати і захищати людську гідність — це значить ставитись до людини, як до найвищої, ні з чим незрівнянної цінності [7, с. 5].

Почуття власної гідності — це одне з найважливіших почуттів людини. Воно спрямовує людську особистість на збереження своєї честі, допомагає досягти поставленої мети, впливає на взаємовідносини у колективі, на ставлення людини до самої себе.

Особиста гідність — цінність окремого індивіда, це сукупність тих його духовних, фізичних якостей, які відповідають потребам даного суспільства і тому розглядаються останнім як цінність.

Оцінюючи діяльність індивіда, його працю, поведінку, вчинки, суспільство тим самим оцінює і його особисту гідність. З цією оцінкою пов’язане поняття честь.

Золоте правило моральності визнає рівність усіх людей у їхньому прагненні до щастя та гідності. У давньовавілонскій легенді похилого віку візир Ахікар дає своєму племіннику настанову: "Сину, що тобі здається поганим, ти не повинен також робити своїм товаришам" [10, с. 120].

Честь — моральне обличчя людини. Право на честь людина не отримує у спадщину, а завойовує протягом усього життя. Честь людини визначається характером її життя, стосунками з іншими членами суспільства. Це позитивна суспільна оцінка діяльності і гідності людини та колективу, їх добре ім’я, репутація, престиж, визначається також ставленням людини до самої себе, тобто честь як певна внутрішня властивість людської особистості, як відчуття й усвідомлення честі (моя честь не дозволяє мені зробити це), оцінка власних негативних і позитивних якостей.

Відчуття честі та сумління підтримують і посилюють одне одного. Кожен, хто принижує іншу людину, тим самим принижує і самого себе.

Гідність і добре ім’я кожного з нас у наших власних руках. Вони створюються щодня, щогодини нашою працею, всім способом нашого життя, а втратити його можна миттєво. Високе та горде звання Людина можна заслужити лише сумлінною, чесною працею, самовідданим служінням спільній справі, духовним багатством і моральною чистотою.

Щодо діалектики співвідношення між гідністю та честю відомий німецький філософ Гегель слушно зазначав, що у державі громадянин одержує належну йому честь завдяки посаді, на яку його поставлено завдяки професії, якою він займається, і завдяки будь-якій іншій своїй трудовій діяльності. Його честь набуває внаслідок цього субстанціального, всезагального, об’єктивного від пустої суб’єктивності вже незалежного змісту [21, с. 243].

Розділ III Особливої частини Кримінального Кодексу України (далі - КК) має назву "Злочини проти волі, честі та гідності особи". Фактично - з урахуванням відсутності в ньому статей, що встановлюють відповідальність за образу та наклеп, - родовим об'єктом злочинів, передбачених ст.ст. 146-151, є воля людини.

В контексті розділу III Особливої частини КК воля людини розуміється як реалізація фізичною особою окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина. До них, зокрема, можна віднести: а) право на свободу та особисту недоторканність (ст.29 Конституції України); б) право на материнство, дитинство та батьківство (ст.51, 52 Конституції України); в) свободу дитини від будь-яких форм її експлуатації (ч.2 ст.52 Конституції України) [17, с. 339].

Зазначені права і свободи людини і громадянина реалізуються фізичною особою відповідно до встановленого ст.19 Конституції України принципу, на якому ґрунтується правовий порядок в державі: ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством

Слід відзначити, що кримінальна відповідальність за незаконне позбавлення волі існувала і за Кримінальним кодексом 1960 року. Ст. 123 передбачала відповідальність як за незаконне позбавлення волі, так і за кваліфіковані види його — вчинення злочину способом, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, або якщо злочин супроводжувався заподіянням потерпілому фізичних страждань. Водночас кримінальної відповідальності за викрадення людини не було. Кримінально-караним було лише викрадення дитини (тобто особи, яка не досягла віку 14 років), відповідальність за яке — без кваліфікованих видів —передбачалася у ст. 124 Кримінального кодексу 1960 року. Якщо ж мало місце викрадення дорослої людини, то такі дії винного кваліфікувалися в слідчій та судовій практиці за ст. 123 Кримінального кодексу 1960 року як незаконне позбавлення волі [19, с. 101].

Таким чином, ст. 146 чинного Кодексу є поєднанням старого — ст. 123 Кримінального кодексу 1960 року — та чинного: вперше вводиться кримінальна відповідальність саме за викрадення людини (незалежно від її віку).

2. Аналіз складу злочину, передбаченого ст. 146 Кримінального Кодексу України

2.1. Об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона досліджуваного злочину

Ст.146 встановлює відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Право кожної людини на свободу та особисту недоторканність закріплене у ч. 1 ст. 29 Конституції України. Ч. 1 ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Отже, безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 146, є фізична свобода (воля) людини та її особиста недоторканність в частині права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання.

Потерпілим від злочину, передбаченого ч.1 ст.146, може бути будь-яка особа, яка досягла 14 років. Вчинення зазначених в ч.1 ст.146 дій щодо особи, якій не виповнилось 14 років, утворює кваліфікований вид злочину, передбачений ч.2 ст.146.

З об'єктивної сторони злочин, передбачений ч.1 ст.146, може бути вчинений у вигляді: а)