незаконного позбавлення волі чи викрадення людини, який створював реальну небезпеку настання смерті потерпілого або загрозу заподіяння йому тяжких, середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров'я або незначною втратою працездатності чи загрозу спричинення іншої шкоди його здоров'ю. Якщо мало місце реальне заподіяння вказаних наслідків, воно або має діставати окрему кваліфікацію, або охоплюється поняттям "тяжкі наслідки" і кваліфікується за ч. 3 ст.146 [17, с. 340].
До фізичних страждань треба відносити біль, що виникає під час мордування, катування, інших видів фізичного впливу на людський організм, або внаслідок жорстоких умов утримання у місці позбавлення волі (утримання особи в умовах, які позбавляють її зору, слуху, просторової або часової орієнтації, утримання в холодному та сирому приміщенні, у приміщенні з постійним та голосним звуком або у підвалі, де на особу нападають щури,, позбавлення сну, Харчування і води тощо). Оскільки незаконне позбавлення волі є триваючим злочином, фізичні страждання потерпілому можуть бути заподіяні у будь-який час його здійснення [18, с. 343].
Незаконне позбавлення волі або викрадення людини із застосуванням зброї кваліфікується за ч. 2 ст. 146 в разі, коли при вчиненні злочину винний або винні фактично застосували зброю. Погроза застосування зброї може бути визнана за певних конкретних обставин лише як спосіб вчинення злочину, небезпечний для життя та здоров'я потерпілого.
До зброї слід відносити будь-яку вогнепальну або холодну зброю (рушниці, пістолети, револьвери, самопали, обрізи, кинджали, фінські ножі, кастети тощо) за ознакою спеціального її пристосування для ураження людини. Для вирішення питання про віднесення до зброї знаряддя, яке застосовувалося при вчиненні злочину, обов'язково необхідно призначити проведення криміналістичної експертизи. Не є зброєю вибухівка, вибухові пристрої та боєприпаси. Незаконне поводження винного зі зброєю має кваліфікуватися додатково за ст. 263 [19, с. 103].
Тривалий час, протягом якого потерпілий обмежується у свободі пересування, як правило, стосується незаконного позбавлення волі. Ця кваліфікуюча ознака носить оціночний характер, а тому не має якихось формальних кількісних параметрів. Проте у будь-якому разі мова може йти про тривалий час незаконного позбавлення волі тоді, коли обмеження у свободі пересування потерпілого обчислюється принаймні у тижнях.
Особливо кваліфіковані види злочину передбачені ч.З ст.146. Вони мають місце, якщо незаконне позбавлення волі або викрадення людини:
а) вчинене організованою групою; б) спричинило тяжкі наслідки.
Згідно із ч. 3 ст 28 КК організована група — це стійке об'єднання, яке може бути створено для вчинення злочинів. Характерними властивостями організованих груп є наявність єдиного плану з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану. План повинен бути відомий учасникам групи. Така ретельна підготовка може мати місце не тільки тоді, коли організована група налаштована на вчинення ряду злочинів, але й тоді, коли нею вчинюється один злочин. Це свідчить про стійкий характер організованої групи. За п. 2 ч. 1 ст. 67 вчинення злочину організованою групою відноситься до обставин, які обтяжують покарання.
Незаконне позбавлення волі або викрадення людини визнається таким, що спричинило тяжкі наслідки, в разі настання смерті потерпілого або його рідних чи близьких йому осіб, а також у разі заподіяння потерпілому або зазначеним особам тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя. У таких випадках дії винного мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 146 та ст. 115 (умисне вбивство), 119 (вбивство через необережність), 120 (доведення до самогубства), 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження) чи 128 (необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження) у залежності від форми вини щодо настання наслідків злочину та конкретних обставин вчиненого. Заподіяння потерпілому або його рідним чи близьким йому особам майнової шкоди у великих або особливо великих розмірах чи істотної шкоди немайнового характеру (втрата постійного місця роботи, постійного місця проживання, непереобрання на виборну посаду тощо) також може бути визнане тяжкими наслідками злочину, передбаченого ст. 146.
3. Питання відмежування незаконного позбавлення волі та викрадення людини від захоплення заручників
Стаття 3 Конституції України проголошує найвищою соціальною цінністю людину, її життя та здоров'я, честь та гідність, недоторканність та безпеку, а утвердження й забезпечення її прав та свобод визначає як обов'язок держави. Чільне місце серед невід'ємних прав та свобод людини та громадянина посідають право на свободу та особисту недоторканність (ч. 1 ст. 29 Конституції України), а також право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч. 1 ст. 33 Конституції України). Кримінально-правову охорону вищевказаних прав та свобод забезпечують норми Кримінального кодексу (КК) України, що встановлюють відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини
(ст. 146) та за захоплення заручників (ст. 147).
Слід зазначити, що питанням кваліфікації цих злочинів у науці вітчизняного кримінального права досі приділялась недостатня увага. Крім того, кримінальний закон зазнав у цій частині певних змін після набрання чинності КК України 2001 р. Усе це, а також існуюча конкуренція кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за незаконне позбавлення волі, викрадення людини та захоплення заручників, зумовлює підвищену актуальність питання, що розглядається.
На перший погляд, означені злочини мають багато спільного, їх суспільна небезпека полягає у посяганні на недоторканність особи, а за обтяжуючих обставин — також і на життя та здоров'я потерпілого