Основним критерієм розмежування незаконного позбавлення волі та викрадення людини є, на думку багатьох учених, об'єктивна сторона злочину. У першому випадку злочин полягає в утриманні особи всупереч її волі в тому місці, де вона знаходиться, чи там, куди вона прибула добровільно, шляхом насильницької ізоляції. При цьому не можна не погодитись із думкою
Н. Бєляєвої та Т. Орєшкіної про те, що незаконне позбавлення волі, на відміну від викрадення людини, може здійснюватись як насильницьким шляхом, так і без застосування насильства (наприклад, замкнення приміщення, де знаходиться особа, яка спить, втратила свідомість, перебуває у стані сп'яніння або неадекватно оцінює ситуацію, що склалася, внаслідок малолітства
тощо) [6, с. 16]. Злочинне ж посягання вважається закінченим з моменту позбавлення потерпілого можливості залишити певне місце, в якому він більше не бажає знаходитись.

Крім того, незаконне позбавлення волі відрізняється від викрадення людини і за суб'єктивною стороною. У першому випадку винна особа має на меті лише позбавити потерпілого особистої волі на певний час, однак при цьому не йдеться ні про вирішення його подальшої долі, ні про посягання на інші його права та свободи. Включення до поняття позбавлення волі обмеження будь-яких інших прав та свобод людини є розширювальним тлумаченням норми, що розглядається [6, с. 15]. У другому випадку винна особа свідомо привласнює право подальшого розпорядження долею іншої людини (потерпілого) всупереч її бажанню та волі.

Викрадення людини, на відміну від незаконного позбавлення волі, є сукупністю дій із:*

позбавлення потерпілого волі;*

його переміщення з того місця, де він знаходився, до іншого (на розсуд винної особи);*

подальшого утримання викраденої особи [16, с. 12].

У цьому разі позбавлення потерпілого волі завжди відбувається шляхом вчинення активних дій та полягає в таємному чи відкритому або за допомогою обману заволодінні (захопленні) живої людини [15, с. 166]. Саме цей елемент об'єктивної сторони злочину — захоплення — є головною ознакою при відмежуванні незаконного позбавлення волі від викрадення людини. Можна повністю підтримати точку зору В. Зубкової та І. Тяжкової, що лише утримання потерпілого в неволі, коли йому не передувало заволодіння (захоплення), складу такого злочину, як викрадення людини, не утворює, і такі дії слід кваліфікувати як незаконне позбавлення волі [12, с. 60].

Похідною від цієї є друга ознака — спрямування активних дій винної особи. Якщо при незаконному позбавленні волі вони здійснюються тільки для утримання особи в певному місці та не мають безумовного характеру, то при викраденні людини вони є обов'язковими та необхідними для вилучення потерпілого з місця захоплення та переміщення його до місця подальшого утримання. Водночас зазначене переміщення також є характерною ознакою, за якою викрадення людини відмежовується від незаконного позбавлення волі.

Звісно, не можна виключати випадки, коли особа добровільно прибуває до місця подальшого насильницького утримання або коли викрадення полягає в утриманні людини в місці її звичного перебування, але супроводжується дезінформацією про її реальне місцезнаходження. На мою думку, така ситуація (можливо, за винятком ексцесу виконавця) не можлива без певних активних дій з боку винної особи (наприклад, обман або зловживання довірою потерпілого), тому слід погодитись із В. Бриліантовим, що такі випадки слід також кваліфікувати як викрадення людини [9, с. 43]. Злочин вважається закінченим після переміщення потерпілого з того місця, де він знаходився, до іншого та вчинення дій із позбавлення його можливості залишити нове місце знаходження.

Таким чином, викрадення людини як багатоетапний злочин є особливою формою незаконного позбавлення волі. Норма КК України, що встановлює кримінальну відповідальність за цей злочин, співвідноситься із нормою про незаконне позбавлення волі як спеціальна норма із загальною. Зважаючи на це, назва ст. 146 КК України «Незаконне позбавлення волі або викрадення людини» та об'єднання загальної та спеціальної норм в одній статті кримінального закону, на мою думку, є доволі спірними.

Чинний КК України не визнає вчинення злочину з корисливих мотивів обставиною, яка обтяжує покарання. Тому законодавець визначив однією з ознак кваліфікованого складу злочину незаконного позбавлення волі або викрадення людини (ч. 2 ст. 146 КК України) вчинення його саме з корисливих мотивів. Зазначу, що такі мотиви при незаконному позбавленні волі та при викраденні людини виявляються або у бажанні отримати винагороду (наприклад, вчинення злочину на замовлення зацікавленої особи), або (у більшості випадків) у висуненні вимоги про сплату викупу (вчинення потерпілим на користь винної особи або третіх осіб певних дій майнового характеру як обов'язкової умови звільнення). Для кваліфікації вчиненого як незаконне позбавлення волі або викрадення людини за обтяжуючих обставин необхідно, щоб зазначена вимога пред'являлась тільки безпосередньо потерпілому. Та ж сама вимога, поєднана з погрозою вчинення незаконного позбавлення волі або викрадення людини, повинна кваліфікуватись за ч. 1 ст. 189 КК України як вимагання (вимога майнового характеру) з погрозою обмеження прав, свобод або законних інтересів особи. Це пояснюється тим, що у диспозиції зазначеної статті йдеться саме про погрозу обмеження прав та свобод людини (а до них, звісно, належить і право на особисту недоторканність та свободу переміщення), а не про конкретні дії з позбавлення