Зазначений характер вимоги майнового характеру (таємність пред'явлення, наявність лише одного адресата — потерпілого) надає змогу відмежувати вказані злочини від захоплення заручників. Останнє, як і викрадення людини, також складається з кількох дій:*

захоплення особи (таємне чи відкрите);*

її насильницьке тримання у місці захоплення чи в іншому місці на розсуд винної особи. При цьому тримання може бути як логічним наслідком захоплення, так і альтернативною йому дією.

Крім особливого статусу захоплення заручників (як міжнародного злочину, так і загальнокримінального внутрішньодержавного злочину), обов'язковою ознакою захоплення заручників (на відміну від інших злочинів, що розглядаються) є спеціальна мета — схиляння певних суб'єктів, коло яких визначене законом, до вчинення чи утримання від вчинення будь-яких дій як умови звільнення заручника. Саме після пред'явлення такої вимоги захоплення заручників вважається закінченим. При цьому, якщо винна особа висуває певні вимоги (зокрема майнового характеру), мову про захоплення заручників можна вести тільки тоді, коли ці вимоги адресовані родичам потерпілого, державній чи іншій установі, підприємству чи організації, фізичній або службовій особі. Такі ж вимоги, висунуті потерпілому, як було зазначено вище, утворюють склад злочину незаконного позбавлення волі або викрадення людини.

Другою специфічною ознакою злочину захоплення заручників, на відміну від незаконного позбавлення волі та викрадення людини, є наявність посягання на суспільні відносини, що охороняються державою (насамперед у сфері функціонування органів державної влади та місцевого
самоврядування — наприклад, коли винна особа висуває на їх адресу вимоги про вчинення певних дій, зокрема незаконних, чи утримання від вчинення законних дій).

Нарешті, законодавець, виходячи з підвищеної суспільної небезпеки, яку становить захоплення заручників (порівняно із незаконним позбавленням волі та викраденням людини), знизив вік, з якого настає кримінальна відповідальність за його вчинення, до 14 років (чого не було у КК 1960 р.). До відповідальності за незаконне позбавлення волі та за викрадення людини можуть бути притягнуті особи, яким виповнилось на момент вчинення злочину 16 років.

Іншою ознакою, за якою захоплення заручників відмежовується від незаконного позбавлення волі та викрадення людини, є особа потерпілого, на що звертає увагу В. Ємельянов. При захопленні заручників винного здебільшого цікавить не особа потерпілого, не його подальша доля, яка практично завжди вирішена заздалегідь, а можливість використання його як засіб впливу на адресата погрози. Коли йдеться про незаконне позбавлення волі чи викрадення людини, особа потерпілого персоніфікована та винні (особливо, якщо вони очікують на отримання викупу) зацікавлені безпосередньо у ньому [11, с. 144].

Ще однією ознакою, на думку В. Ліпкана, слід вважати інтенсивність висунення вимог [15, с. 166], тобто при захопленні заручників винні особи вдаються до більш гучних дій у сподіванні, що це слугуватиме важелем впливу на прийняття необхідного їм рішення, тоді як при незаконному позбавленні волі та при викраденні людини вимоги висуваються менш інтенсивно, бо винні зацікавлені у таємності дій, що вчиняються.

На мою думку, обидві точки зору становлять певний інтерес, проте є дискусійними. Запропоновані ознаки не містяться у диспозиціях норм, тому їх можна віднести до категорії розширювального тлумачення кримінального закону, яке не є обов'язковим для практичного застосування. На жаль, незважаючи на поширеність діянь, які підпадають під ознаки ст. ст. 146 та 147 КК України, судова практика щодо цих злочинів майже відсутня. Можливо, саме тому необхідність точного вирішення питань розмежування зазначених злочинів не усвідомлюється повною мірою — роз'яснень Верховного Суду з цього приводу досі немає, хоч саме судове тлумачення згаданих норм тепер, після набрання чинності новим КК України, є конче необхідним.

Висновки

За результатами даної роботи можна зробити наступні висновки.

Одним із найважливіших засобів охорони честі та гідності є кримінальне право. Проте поняття злочинних посягань на гідність та честь ще не досить чітко визначене юридичною наукою. В даній роботі вивчалась кримінальна відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини, яка визначена статтею Розділу III Особливої частини Кримінального Кодексу.

Отже, безпосереднім об'єктом досліджуваного злочину є фізична свобода (воля) людини та її особиста недоторканність в частині права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання.

З об'єктивної сторони цей злочин може бути вчинений у вигляді:
а) незаконного позбавлення волі; б) викрадення людини.

Суб’єктом незаконного позбавлення волі або викрадення людини є лише приватна особа. Службові особи за подібного роду дії несуть відповідальність за перевищення влади.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Кваліфікованими видами незаконного позбавлення волі або викрадення людини є вчинення їх: 1) щодо малолітнього; 2) із корисливих мотивів; 3) щодо двох або більше осіб; 4) за попередньою змовою групою осіб; 5) способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого; 6) пов'язане із заподіянням потерпілому фізичних страждань; 7) із застосуванням зброї; 8) протягом тривалого часу. Особливо кваліфіковані види злочину мають місце, якщо незаконне позбавлення волі або викрадення людини: а) вчинене організованою групою; б) спричинило тяжкі наслідки.

Слід зазначити, що питанням кваліфікації злочинів за незаконне позбавлення волі або викрадення людини у науці вітчизняного кримінального права досі приділялась недостатня увага. Тому вважаю за доцільне наголосити на необхідності подальшого, повнішого та ґрунтовнішого дослідження розглянутих