складати стрижень структури пра-вових відносин сучасного громадянського суспільства, хоча в історії свого ста-новлення й розвитку інститут прав людини за різних часів мав різне наповнен-ня: морально-етичне, духовно-культурне, релігійне тощо. Міжнародний досвід політичного розвитку країн з різним державним устроєм доводить, що суттєвим елементом сучасних політичних та юридичних концепцій громадянського сус-пільства є визнання ідеї захисту і забезпечення в суспільному процесі принципу множинності й різноманітності соціальних інтересів, прав і свобод людини. Са-ме реалізація цієї ідеї розглядається сьогодні важливим критерієм і надійним виміром поступового становлення людства як єдиного цілого, загального пра-вового громадянського суспільства, людського прогресу на шляху до відкритого демократичного суспільства. Тому, як слушно зазначається в літературі, тер-мінологія або інакше науковий апарат щодо «громадянського суспільства вико-ристовується в наші дні значно ширше, аніж будь-коли в історії модерних часів, включно з часами народження й дозрівання цього явища (1750— 1850)». До того ж, сучасна термінологія більш повно відбиває інституційну складність грома-дянського суспільства, виходячи за межі опису відносин цього суспільства лише у термінах продуктивних сил і виробничих відносин, що було особливо харак-терно для марксистської концепції або у термінах «ідеально-типової» дихотомії економічних та політичних і ідеологічних структур. Як відомо, «економічний» підхід К. Маркса та його послідовників до громадянського суспільства (до речі як до буржуазного явища) призвів до ігнорування соціального потенціалу таких структур — складових громадянського суспільства, як родина, церков, громад-ські та професійні об'єднання, засоби масової комунікації (особливо недержав-на преса). У кінцевому підсумку за умов радян-ського тоталітарного політичного режиму відбулося майже цілковите пере-мішування ідеологічної політико-юридичної та економічної ієрархій. Рушій-ною ідеологічною силою цього режиму була сформульована і відкрито постав-лена мета творення «нової людини», вільної від ідеології приватновласницького індивідуалізму, від проявів «товарного фетишизму» та від класової експлуатації, носія пролетарської моралі.
Необхідно звернути увагу на умовність терміна «громадянське суспільст-во». / № 40. С. 231./ Передусім його членами є не безпосередньо громадяни — суб'єкти публіч-но-владних відносин і публічного права, тобто носії, насамперед, конституцій-них прав, свобод і обов'язків громадян держави, а люди як фізичні особи, суб'єкти передусім приватно-правових відносин, суб'єкти приватного права, носії приватних інтересів. Сучасна вітчизняна теорія права і юридична практи-ка розрізняють категорії «права людини» та «права громадянина». Якщо перші властиві усім людям від народження, незалежно від того, є вони громадянами держави, на території якої мешкають, чи ні, то права громадянина містять в собі те, що закріплює за індивідом тільки в силу його належності до держави, що ре-гулюється інститутом громадянства. Таким чином, кожний громадянин певної держави володіє усім комплексом прав і свобод, котрі відносяться як до загаль-новизнаних прав людини, так і до всіх прав громадянина, що визнаються у да-ній державі, а негромадянин — повністю лише правами людини.
Як відомо, юридичні відносини держави та громадянина опосередковують-ся, насамперед, інститутом громадянства. Громадянський стан особистості в політичній структурі суспільства виконує, принаймні, дві функції: по-перше, державно-правового інституту; по-друге, політико-правового зв'язка особисто-сті та держави як передумови володіння правовим статусом. Об'єктивно існую-чий політико-юридичний зв'язок особистості з державою, трансформований за допомогою юридичного закону у суб'єктивні права, свободи, обов'язки й відпо-відальність окремого індивіда, становить його правовий статус громадянина. І законодавець України пов'язує правовий статус громадянина з його особли-вим зв'язком з державою — з інститутом громадянства. «В Україні, — читаємо в статті 4 Конституції України, — існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом». Відповідно до преамбули Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. цей закон «визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадо-вих і службових осіб». Згідно зі статтею 2 цього закону законодавство України про громадянство ґрунтується на принципах:
1) єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у пра-вових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;
2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;
3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;
4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;
5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином Украї-ни або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматич-ного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припи-нення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;
6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;
7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання гро-мадянина України.
Дані принципи відповідають не тільки положенням Конституції України, а й принципам міжнародного права у сфері громадянства, зокрема Конвенції про громадянство, прийнятої Радою Європи у 1997 р.
Якщо права громадянина України поширюються лише на осіб, які є грома-дянами Української держави, то права людини — на всіх людей, які мешкають на її території.
Коли йдеться про юридичне регулювання прав людини, законодавець, як правило, користується термінами «кожний», «усі», «визнається право» тощо, які мають безособовий характер. За Конституцією України до прав людини на-лежать:
право на життя (стаття 27);
право на повагу до гідності лю-дини (стаття 28);
право на свободу та особисту недоторканність (стаття 29);
пра-во на невтручання в особисте