середньовіччя, і в епоху Просвітництва, і, особливо, в наш час. Уявлення про державу як орга-нізовану частку вільних громадян суспільства, що здійснювала свою діяльність виключно на основі писаного юридичного закону зустрічаються вже на ранньо-му етапі розвитку цивілізації. І саме там знаходяться зародки концепції правової держави у формі гуманістичної ідеї, відповідно до якої визначався принцип де-мократизму, свободи людини (звичайно, представника рабовласників), пану-вання (верховенства) закону незалежно від того як філософи, юристи, іс-торики (в наш час — політологи) називають цю ідею — «панування закону», «правління права», «верховенство права», «верховенство закону», «справедли-вість», «держава загального благоденства», «правова держава» — вони завжди замислювалися над питаннями взаємозв'язків, взаємозалежностей і узгодженої взаємодії права та влади, держави й закону, права і закону, сутності, мети і ролі правової держави тощо під кутом зору захисту свободи (спочатку політичної) особистості від держави, принципів народного суверенітету і народного представництва тощо.
Давніми мислителями нароблений ряд положень, які стали підґрунтям іс-нуючої концепції правової держави. Це, зокрема, тези
про владу закону як поєд-нання сили та права;
про відмінність правильних і неправильних законів, форм правління;
про відмінність природного та позитивного права і їх співвідношен-ня; про рівність людей за природним правом;
про право як міру справедливості; про державу як правове об'єднання людей тощо.
Зокрема, Платон підкреслював: «найдальше» відходить від розуму те, що відхиляється від закону і порядку». Його теорія, викладена у «Державі» і «Зако-нах» стала нормативною теорією ідеальної держави, побудованої на принципах добра і справедливості. Цільову основу функціонування своєї ідеальної держави Платон вбачав у знаннях, якими мали володіти державні керманичі — філосо-фи, які мали становити джерело права на владу і державне управління. Держав-ний діяч повинен розуміти шлях та засоби, що ведуть до зміцнення держави. Аби чинити добро, треба його знати. Тому, за думкою Платона, розум, підґрунтям якого є знання, краще ніж догадки і здоровий глузд.
Справедливість органічно пов'язувалася тут із законом, цільовою функ-цією якого вважається забезпечення загального блага держави. «...Закон, — за-значав мислитель, — ставить своєю метою не благоденство будь-якого одного прошарку населення, але благо усієї держави». Порушення законів спричиняє в широкому розумінні ту шкоду, «...що мало-помалу впроваджуючись, повільно проникає у вдачу і навички, а звідти, вже у більш великих розмірах, поширюється на ділові стосунки громадян і посягає навіть на самі закони й державний уст-рій... кінець-кінцем перекидаючи усе догори як у приватному, так і суспільному житті». Що ж до взаємозв'язку законів та функціонування держави, то Платон підкреслював потребу його якісного законодавчого забезпечення. Він припус-кав можливість схвалення несправедливих, а тому неякісних, неправильних за-конів. На думку філософа, — «...неправильні ті закони, що встановлені не зара-ди загального блага всієї держави в цілому. Ми визнаємо, що там, де закони встановлені в інтересах декількох осіб, мова йде не про державний устрій, а тіль-ки про внутрішні чвари...». Платон робить висновок, що коли закон не має юридичної сили, не зв'язує обов'язками й відповідальністю державу, знаходи-ться у полоні будь-якої влади, таке означає близьку «загибель держави».
Аристотель наголошував, що «...можна будувати припущення за своїм ба-жанням, проте, при цьому не повинно бути нічого свідомо нездійсненого»6. Го-ловне місце серед його творів, присвячених вивченню проблем держави і сус-пільства, займає «Політика» / №. 9. С. 17/.
Намагаючись створити теоретичну модель ідеального полісу, Аристотель розглядав поліс як вищу форму людського об'єднання, що сприяло досягненню «благого життя», тобто життя, узгодженого з доброчесністю. «...Будь-яка держава, — писав Аристотель, — продукт природного виникнення, як і первинні спіл-кування: вона е завершенням їх...». Держава «належить до того, що існує за природою...». Звідси робиться висновок, що «...людина за своєю природою є іс-тотою політичною... людина є істотою суспільною...» / №. 9. С. 21/. Розглядаючи право як міру справедливості, мислитель вважав його «регулюючою нормою політичного спілкування» між громадянами.
Аристотель піддавав критиці теоретичну державницьку позицію Платона. Остання, за думкою Аристотеля, була спрямована, по-перше, на обгрунтування факту появи держави виключно як результату розширення сім'ї, тобто багато-сторонністю людських потреб і обмеженістю індивідуальних можливостей лю-дини, і, по-друге, на введення в державі цілковитої єдності, не рахуючись з ре-ально існуючою множинністю.
Ідеал Аристотеля — конституційне правління, а не монархічне, навіть якщо це правління освіченого царя-філософа.
Для усвідомлення історичного розвитку ідеї правової держави у розробка Аристотеля важливо розуміти позицію філософа відносно ставлення до відносне самостійної ролі індивіда у суспільстві, до захисту його прав як громадянина. На відміну від Платона, який вбачав сутність держави у здійсненій централізо-ваній єдності, у якій індивід повинен був повністю розчинитися, а держава мала управляти усіма сферами життя громадян, Аристотель бачить завдання державі не в тому, аби повністю підпорядкувати індивідів державі, а у встановленні пев-ної самостійності, на основі якої кожен індивідуум зможе розвивати свої індивідуальні й природжені здібності та застосовувати їх на користь суспільства «Корінну помилку проекту Сократа, — писав Аристотель, — необхідно вбачати у неправильності його основної посил-ки. Справа в тому, що слід вимагати відносної, а не абсолютної єдності як сім'ї так і держави. Якщо ця єдність зайде досить далеко, то й сама держава буде зни-щена; якщо навіть цього і не трапиться, все ж таки держава на шляху до свого знищення стане державою гіршою, все одно як хто-небудь замінив би симфонію унісоном або ритм одним тактом». Основний аргумент мислителя — теза, що «...за своєю природою держава є певною множиною». Він зазначає, що «...до складу держави не