Аристотель як і Платон під державним благом розу мів справедливість, тобто те, що слугує загальній користі громадян. Саме тому Аристотель вважав, що «...справедливість є чимось таким, що має відношення д особистості і тому рівні повинні мати рівне» / № 9. С. 43/.

Аристотель розмежовував відносини громадянського суспільства (яке вії визначав терміном товариства) та державного товариства. «...Державні взаємовідносини, — писав Аристотель, з самого початку склалися, очевидно, заради [взаємної] користі й постійно їй прислуговують; і законодавці намагаються досягти її й стверджують: що усім на користь, то й є право» / № 9. С. 24/. Держава, як вважав Аристотель, виникає за потребами життя, проте існує заради досягнення благого, щасливого життя. Слугування загальному благу, публічному інтересу становить основну мету функціонування держави. Що ж до взаємовідносин у товариствах, громадянському суспільстві, то вони, на думку Аристотеля, переслідують цілі «приватної користі».

Важливим політичним принципом, на підставі якого Аристотель будує сію судження щодо правової держави і громадянського суспільства, є принцип прямого народовладдя, що передбачає безпосередню участь кожного громадянин; не тільки в приватно-правових відносинах, а й в управлінні державою. В суспільній свідомості давніх греків ідеал народовладдя, демократії органічне пов'язувався з ідеалом свободи, як політичної, так і особистої, кожного громадянина поліса. «Демократія, звичайно визначається двома ознаками: зосередженням верховної влади в руках більшості і свободою». Причому свобода ви знається основною засадою демократичного устрою. А однією з важливих умов свободи була вимога — по черзі бути і тим, ким управляють, і тим, хто управляє. Другою засадою демократичного устрою визнається можливість «жити так, як кожний бажає; ця особливість, кажуть, є саме наслідком свободи, тоді як на слідок рабства — відсутність можливості жити як забажається». Самосвідомість і самоутвердження вільної людської особистості розглядалися грецьким філософом як найважливіші історичні передумови демократії у грецькому античному суспільстві. Проте, визначаючи свободу як сутнісну ознаку демократії, Аристотель попереджав — там, де погано розуміють сутність свободи, завжди усталюються порядки, «протилежні тому, що для демократії корисно». Не можна тлумачити свободу як можливість робити будь-кому все що завгодно. «Це погано: бо слід вважати життя, що збігається з державним устроєм, не рабством, спасінням».

Висловлюючи своє ставлення до державної влади, права і закону та досліджуючи питання під якою владою в державі корисніше знаходитися — кращого можновладця чи кращих законів, Аристотель послідовно дотримувався принципу «панування закону», розглядаючи його як ознаку досконалої держави. Він вважав, що його вчитель (Платон) помилявся, протиставляючи правління мудрості правителя правлінню закону. Якраз «правильне законодавство повинно бути верховною владою...», «слід віддати перевагу тому, щоб владарював закон, а не будь-хто із оточення громадян». Головним аргументом на підтвердження даної тези, стало твердження про необхідність дотриманням в процесі законотворення і особливо державного управління (діяльності правителів) принципу безсторонності. «...Краще те, — писав Аристотель, — що далеке від пристрастей, ніж те, чому вони властиві за природою; у законі їх нема, а у будь-якій людській душі вони неминуче присутні» / № 7. С. 4/. Окрім принципу неупередженості державному управлінні, Аристотель наполягав на дотриманні принципу панування (верховенства) закону. Саме «на підставі законів, — наголошував мислитель, — правителі повинні правити, а також спостерігати за їх порушниками».

Визначаючи значну роль законів у забезпеченні порядку в суспільстві Аристотель, як і Платон, припускав можливості існування несправедливих, не правових законів. «...І закони тією самою мірою, що й види державного устрою можуть бути погані або добрі, засновані або не засновані на справедливості».

Більш того «...повинні існувати закони, які втрачають, однак, свою силу тоді, коли вони спотворюються, у всіх же інших випадках закони, що залишаються, повинні мати силу» / № 7. С. 10/.

Ці та інші ідеї мислителів Давньої Греції про право, державу і закони стали філософським підґрунтям поглядів мислителів Римської імперії на свободу, людську гідність, державу, право тощо, де можна спостерігати певний синтез грецької духовності та римської громадянськості, сутність якої римляни нама-галися висловити терміном «ріеtas», під яким розуміли «благоговійний обов'я-зок перед богами, вітчизною і співгромадянами, який вимагає завжди віддавати перевагу їх інтересам, не своїм».

Однією з антропологічних передумов філософсько-етичних та правових поглядів римських мислителів стало твердження, яке обґрунтовувалося ще мис-лителями Давньої Греції: «Доброчесність громадянина полягає в умінні влада-рювати над вільними людьми і бути підвладним». Це твердження поділялося багатьма представниками філософії римського стоїцизму і відповідало характе-рові римського громадянина.

Серед них одне з чільних місць належить найвидатнішому римському пра-вознавцю, теоретику й популяризатору ідеї природного права, теоретику і прак-тику державного будівництва, політику і філософу Марку Тулію Цицерону. Як відомо, основою його філософського світогляду був античний (грецький) стої-цизм, що у ціцеронівський інтерпретації вдало поєднував елементи інших філо-софських вчень, зокрема аристотелізму, платонізму тощо.

Державно-правові трактати Цицерона, зокрема «Про державу», «Про зако-ни» тощо своїм змістом спиралися на римську героїчну традицію, нерозривно пов'язану з культом вітчизни, доблесті, обов'язків громадянина Римської рес-публіки перед державою, а відтак