Гуманістичні ідеї про свободу людини незалежно від її занять та соціального стану у суспільстві зустрічаються і в роздумах одного з найвидатніших давньоримських філософів-стоїків — Сенеки. Виходячи з ідеї, сформульованої ще засновником римської школи стоїцизму Зеноном (336—264 рр. до н. е.), про остаточну мету людини — життя «згідно з природою», Сенека наголошував на тому, що природа породжує людину незаплямованою і вільною. Звідси усі люди рівні поміж собою у розумінні, що вони є «товаришами по рабству», знаходя-чись під однаковою владою долі. Саме тому філософ радить у житті «неминуче сприймати байдуже».

Державно-правові ідеї і інститути часів Давніх Греції та Риму суттєво впли-нули на становлення та розвиток численних концепцій про верховенство права, прогресивних вчень про правову державу пізніших часів, включаючи добу ста-новлення буржуазної держави. Проте, як справедливо зазначають сучасні до-слідники, «говорити про становлення концепції правової держави за часів антич-ності — означає, робити велике припущення». Разом з тим маємо говорити про становлення й розвиток концепції правління права, а не людей. Нагадаємо по-зицію Аристотеля. «...Краще, щоб владарював закон, а не хто-небудь один із се-редовища громадян». Дана теза обґрунтовується тим, що «правителі повинні керуватися загальними правилами, і краще те, чому чужі пристрасті, ніжте, чо-му вони властиві за природою; у законі їх немає, а у будь-якій людській душі во-ни неминуче є» / №. 9. С. 27/.

Античні мислителі запропонували розроблену правову теорію. Вони визна-чили її предмет дослідження, яким було право як самостійне соціальне явище, властивості якого породжувалися не безпосередньо державною владою. Саме визнання самостійності права як соціального явища дозволило античним філо-софам і юристам зробити висновки, що право має бути, по-перше, підґрунтям юридичного закону; по-друге, спрямуватися на забезпечення блага усіх; по-третє, стати рівною мірою оцінки поведінки усіх, тобто найважливішою функ-цією права і заснованого на ньому закону має бути утвердження юридичної рів-ності осіб в суспільстві, забезпечення свободи особи. В умовах рабовласни-цького суспільного ладу і навіть пізніше за часів феодального державного уст-рою правові ідеї античності не мали послідовного обґрунтування. Лише за умо-ви пізнього феодалізму, коли почався процес становлення буржуазії як соціаль-ного класу і вона намагалася захищати свої інтереси від спроб феодальної державної влади, держави обмежити її права, ідеологи буржуазії почали шукати нові принципи організації суспільного життя, нові підходи до розуміння держа-ви, її функцій, ролі в організації суспільної життєдіяльності, державної політи-ки. Серед таких поглядів центральне місце посіла проблема правової організації державної влади, яка виключала можливість її монополізації в одних руках — і утверджувала принцип рівності усіх перед юридичним законом із забезпечен-ням за допомогою права індивідуальної свободи.

Одним з відомих розробників ідеї правової державності, що була в той час викладена з історико-соціологічних позицій, був Ніколо Макіавеллі (1416—1527 рр.). Він став одним з основоположників політичної теорії Нового часу, який теоретичний аналіз політики вивільнив від моралі, автономізував по-літику, звільнивши її від впливу і контролю з боку інших форм духовної діяль-ності. Відокремивши політику від теології, Макіавеллі зробив певний револю-ційний перевороту суспільній політичній свідомості. Середньовічний принцип фідеїзму «віри» (fides) був замінений принципом «згоди народу» (соnsensus), який пізніше став осереддям концепції народного суверенітету (Ж. Боден, Ж. Ж. Руссо).

Водночас Макіавеллі часто розглядають як засновника так званого фено-мену макіавеллізму — мистецтва політики, своєрідного образу політичної дія-льності, котрий не нехтує будь-якими засобами заради досягнення власної ме-ти. Останнє є головним чином наслідком певного відриву загального вчення Макіавеллі щодо політики і влади від історичного контексту. «Вивчаючи події теперішнього і минулих часів, — зазначав Макіавеллі, — ми знаходимо, що у всіх державах і у всіх народів існували й існують одні й ті самі устремління і при-страсті. Не важко тому робити з уважного дослідження минулих подій висновок проте, що відбудеться у майбутньому, або уживати ті ж засоби, які використовувалися давніми. У випадку, якщо у минулому не знаходяться приклади необхід-них засобів, можна винайти нові, керуючись подібністю обставин.

Проте, у всі часи повторюються одні й ті ж лиха і смути, тому що історични-ми міркуваннями зневажають, ті, хто читають історію, не вміють робити з неї висновків або ці висновки залишаються невідомими правителям» / № 48. С. 31/.

Для кращого усвідомлення ідей Макіавеллі необхідно не тільки глибоке ро-зуміння історичного періоду італійського відродження на межі XV—XVI ст. ст., а й складності самої натури політичного мислителя, письменника і державного діяча цього часу. По-перше, у своїх працях він виступає як теоретик, схильний на підставі окремих випадків, фактів і безпосереднього політичного досвіду ро-бити загальні висновки, виводити загальні принципи, здатні об'єднуватися у певну політичну доктрину. Водночас Макіавеллі людина дій, яка займала ак-тивну політичну позицію у флорентійських і італійських подіях свого часу і яка прагнула вплинути на конкретну соціальну, зокрема політичну та юридичну, дійсність, змінити її у відповідності до своїх власних ідеалів. Саме тому, у його працях холодна, раціональна науковість органічно поєднана з інтуїцією, при-страсністю, сарказмом та іронією. Макіавеллі викладав свої ідеї з метою безпо-середньої політичної дії, а не вигадував утопію організації й функціонування держави, з