властивими їй структурними елементами і функціями. Він визначав мету діяльності і засоби щодо її досягнення виходячи з реальної соціальної дійс-ності. «Ми, — писав О. Ф. Лосєв, — не будемо ототожнювати самого Макіавеллі з його «макіавеллізмом». Він все ж був патріотом свого народу, він мріяв про ви-гнання з Італії її загарбників і вірив у справедливе майбутнє... Зовсім не держава є у Макіавеллі останньою метою, і зовсім не етатизм є його останньою ідеоло-гією. Остання ідеологія для нього — це єдність народу і відбудова його вітчизни. Тому «макіавеллізм» для самого Макіавеллі був тільки різновидом трагізму, в якому цілі і засоби були у болісній суперечності». Критично сприймаючи окре-мі факти сучасної йому політичної дійсності, він сформулював ряд загальних положень у формі окремих думок, прагматичних рекомендацій, які не знайшли авторської систематизації. Проте, Макіавеллі висунув цілісний новий світо-гляд, який А. Грамші назвав «філософією практики».
Головна ідея такого світогляду грунтувалася на сприйнятті політичних від-носин як конкретної політичної діяльності людини, яка під впливом своїх по-треб діє відповідним чином.
Держава, за Макіавеллі, розглядалася як гарант справедливості, основних благ і самого життя громадян. Кажучи про справедливість, слід зазначити, що Макіавеллі розумів, насамперед, політичну справедливість, як властивість від-ношення влади й підкорення, де правитель, як суб'єкт відношення, турбується про підвладних, а останні, як інша сторона відношення, у свою чергу, у подяку за відношення правителя до них, добровільно підкорюються йому. Державу Макіавеллі, як і, до речі, інші видатні мислителі Нового часу (Томас Гоббс, Жан Боден, Гуго Гроцій та ін.), розглядав як вищу соціальну цінність. Задля блага держави як політичної мети правителі повинні, за думкою Макіавеллі, йти на все.
Взірцем для громадянського ладу і державного устрою будь-якої держави, що управляється государем (принцепсом) одноособове або аристократами (оптиматами), або народним урядом Макіавеллі вбачав республіканський Рим. «...В кожній республіці, — писав Макіавеллі, — завжди бувають два протилеж-них напрями — один на користь народу, інший — на користь вищих класів; на підставі цієї розбіжності випливають усі закони, які ухвалюються в інтересах свободи, що легко простежується відповідно до подій в Римі... Все добро, утво-рене Республікою, з необхідністю повинно було мати своїм джерелом похо-дження добре. Якщо смути були причиною утворення трибунів, вони заслугову-ють на похвалу, тому що сприяли народові в його участі в управлінні, сприяли захисту римської свободи...» / № 48. С. 12/.
Усі твори Макіавеллі ґрунтуються на визнанні значення для організації сус-пільного життя норм публічного, зокрема конституційного, права. Досліджу-ючи проблеми організації державної влади, державного устрою, політики, Ма-кіавеллі майже не цікавиться приватним правом. Зокрема, про цивільні закони він згадує лише раз у Вступі до роботи «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія» як упорядковані рішення давніх юристів, підкреслюючи їх зв'язок з римським приватним правом. Що ж до публічного права, то Макіавеллі послідовно від-стоював принцип панування закону, відповідно до якого, за думкою Макіавел-лі, доброчесні громадяни мали поводитися у цілковитій впевненості, що вони не стануть жертвами свавілля. Він відносив «мудрі закони» до числа внутрішніх умов оновлення суспільного життя і називав їх такими, бо вони мали сприяти обмеженню властолюбства і зарозумілості людей. Саме тому Макіавеллі вима-гав найсуворішого виконання законів. Закони і згоду їх дотримання Макіавеллі розглядав як засоби легітимації державної влади, як юридичну і соціологічну основи правової державності, справедливої форми правління. Проте він наго-лошував, що якщо закони відбиватимуть лише егоїстичний інтерес соціальної групи, що приходить до влади, вони перетворюються в інструмент політичного суперництва, політичної боротьби.
У більш-менш систематизованому вигляді концепція правової держави сформувалася за умов боротьби проти феодального типу організації державної влади, в період буржуазних революцій та утвердження буржуазних суспільних відносин, які для свого становлення і розвитку вимагали обмеження й упоряд-кування влади феодалів. При цьому йдеться про розуміння поняття «влада» не у широкому соціологічному змісті як здатності суб'єкта здійснювати вплив (еко-номічний або духовний) на об'єкт, а як системи юридичне забезпеченого під-корення, управління, за якою воля одних осіб (владарюючих) є імперативною, обов'язковою для інших (підвладних). Проте, незалежно від форми держави, йшлося про управління, реалізацію влади за допомогою проголошених і ухвалених законів, а не, як зазначав Дж. Локк, «...імпровізованих наказів і невизначених рішень».
Розділ ІІ. Конституційно-правове забезпечення демократичної трансформації українського суспільства
2.1. Обмеження свавілля державної влади як завдання права у громадянському суспільстві
Розуміння державної влади, як системи законодавчо оформленого підкорення волі підвладних, відбиває притаманні державній владі тенденції, з одного боку, для постійного підтримання і посилення, за рахунок позитивного права, своєї соціальної могутності і динамізму, а з іншого, своєї концентрації, за рахунок чого вона завжди перетворюється у самодостатню силу. В цьому плані влада завжди прагне до необмеженого розширення владно-юридичного простору, наслідком чого, як правило, стає утиск інтересів особистості підвладних. На цій основі загострюються людські почуття владарюючих: насолода владою, жадоба влади прагнення утримати її за будь-яку ціну, ще більше посилити тощо. «Скільки не вигадували засобів, щоб позбавити людей при владі, — писав Л. М. Толстой, - можливості підкоряти загальні інтереси своїм, або для того, щоб передавати владу тільки людям непогрішним, до нині не знайдено засобів для досягнення або того, або іншого...». І як не парадоксально, таким засобом може і стає на певному етапі розвитку суспільства право, особливо його юридична форма, насамперед, закон, який у певному розумінні може розглядатися як продукт, результат діяльності самої державної влади, держави як