Обмеження державної влади, а точніше її свавілля в процесі організації суспільних відносин за допомогою права залежить як від зовнішніх щодо «влади речей, наприклад, природи і характеру існуючого суспільного ладу, політичного режиму, правового порядку тощо, так і внутрішніх закономірностей саме влади — суб'єкта влади, «величини обсягу влади», рівня її концентрації тощо. Якщо в даному суспільстві державна влада займає авторитарно-домінуюче становище або становище тотально всемогутньої, тиранічної влади право як ціннісно-нормативний регулятор не може посісти в цьому суспільстві місце, яке відповідало критеріям і стандартам правової держави й верховенства права. Більш того, таке суспільство в принципі не здатне розвинутися у громадянське суспільство, провідними принципами якого були б принципи верховенств права та верховенства закону. Лише за умови розвиненої політичної й правової культури демократичного громадянського суспільства, яке не просто на законній, а, насамперед правовій, основі контролює державну владу, державно організоване суспільство в змозі як обмежувати, так і самообмежувати державні імперативні адміністративно-командні прагнення, стримувати владні поривання в ім'я загального блага, суспільної користі впроваджувати імперативно-владну, державну діяльність у суворі межі юридичного закону. З цією метою в державі виробляються й впроваджуються в суспільну життєдіяльність певні політико-правові принципи й інститути (верховенство права, поділ влад, розмежування державної та муніципальної влади тощо), які перешкоджають концентрації пуб-лічної влади і перетворенню її на самостійний чинник суспільства. Невипадко-во, категорія «правова держава», як у час свого виникнення, так і нині розгляда-ється певним еквівалентом категорій «держава, що заснована на праві» або «правління права». Основним же джерелом юридичних приписів розглядаються реальні суспільні приватні та публічні потреби й інтереси, природні і невід'ємні права людини, а їх головним спрямуванням — забезпечення свободи в суспільст-ві, гарантія проти свавілля публічної влади. У сучасній вітчизняній юридичній літературі справедливо зазначається, що ідея правової держави, скеровування держави правом лише частково придатна для ідеології держави, побудованої на позитивістському розумінні права, оскільки в цьому разі йдеться про зв'язаність держави не стільки правом, як особливим, складним соціальним утворенням, специфічною соціальною регулятивною підсистемою суспільства, яка має свою особливу природу і логіку, скільки юридичним актом, законом. А така зв'язаність по суті є половинчатою й нетривкою. Така зв'язаність законом можлива, з одного боку, за наявності стійких демократичних традицій формування і здійснення державної влади, усвідомлення непорушності державно-правових настанов не лише приватною особою, а й органами державної влади та їх посадовими особа-ми. З іншого боку, зв'язаність законом передбачає неодмінну наявність розвину-тих процедур оскарження неправомірних рішень органів державної влади та їх посадових осіб. Отже, ідея правової держави несумісна з ідеологією держави, ос-новою якої є принцип абсолютистської влади, влади, яка спирається на позаправові форми обґрунтування держави і легітимації державної влади, а утримання влади здійснюється шляхом насильства.

Висока цінність правової держави полягає, насамперед, у тому, що вона ви-никла на шляхах пошуку свободи особи та форм народного представництва і завжди прагнула до захисту суспільної свободи, її гарантування. Саме боротьба проти свавілля державної влади, починаючи з боротьби проти абсолютизму (відома формула французького короля Людовика ХIV (1643—1715 рр.) «Держа-ва — це я» та закінчуючи боротьбою з тоталітарними політичними режимами другої половини XX ст., обумовила закріплення у цілому ряді держав, що прого-лосили своїм напрямом розвитку демократію, —такого конституційного принципу як правління права або правова держава. Відповідно до цього принципу у правовій державі будь-який закон, в то-му числі і конституція має бути справедливим, правовим. Відомо, що не кожний закон, навіть прийнятий відповідно до юридичної процедури, передбаченої конституцією, має правовий характер. Наприклад, закон, який зазіхає на права і свободи людини і громадянина, що становлять підґрунтя демократичного дер-жавного устрою, має протиправний характер.

Вже в розробках таких учених як Ш. Монтеск'є, Дж. Локк, Т. Гоббс, Ж. Руссо, І. Кант та ін. можна виявити прагнення ввести державне владарю-вання у юридичні межі. Держава розглядалася цими мислителями як засіб утвердження правового порядку, що виконував роль балансу між приватною власністю і загальним благом. Проблема взаємодії держави і права розглядалася ними з позиції ідеї публічно-правового (конституційного) закріплення держав-ного устрою, верховенства публічного права і законності, забезпечення суб'єк-тивних прав особистості і обмеження влади уряду тощо. Філософська основа теорії правової держави була сформульована І. Кантом. «Держава — це об'єднання безлічі людей, підпорядкованих правовим законам» / № 32. С. 64/. Держава, за Кантом, повинна забезпечувати пріоритет права. Що ж до останнього, то І. Кант розумів під цим поняттям «...сукупність умов, за яких сваволя однієї (особи) сумісна із сваволею іншої з точки зору загального закону свободи». Відповід-но, зміст загального правового закону формулювався мислителем таким чином: «... Чини зовні так, щоб вільний прояв твоєї свободи був сумісний із свободою кож-ного, відповідною загальному законові». Під публічним правом І. Кант мав на увазі сукупність законів, що потребують обнародування з метою утворення правово-го становища. Він вважав, що будь-яке право повинно походити від загальної, об'єднаної волі народу, внаслідок чого вона не може учинити з будь-ким не за правом. «...Публічні закони, — писав І. Кант, — ...незалежно від