Досвід індустріально розвинених країн доводить, що сучасна демократична держава із засобу головним чином політичного тиску на особистість поступово і все більше перетворюється, поряд з виконанням політичних функцій на інтелек-туально-регулюючий центр суспільства. Цей центр покликаний, відповідно до прав людини «другого покоління» (право на працю, на відпочинок, на освіту то-що), утверджувати і забезпечувати ці права, а також стимулювати дієздатних громадян до продуктивної праці та виконання ними в суспільстві певних со-ціальних обов'язків і зобов'язань, зокрема, належного і відповідального вико-ристання свого приватного майна. У процесі функціонування сучасна демокра-тична, правова держава має бути спрямованою не тільки на виконання політико-адміністративних завдань, що обумовлені суперечностями між владою і народом, а й на задоволення основних і загальних потреб усього суспільства, що випливають із природи будь-якого суспільства (передусім забезпечення його безпеки, збереження, виживання як цілісного соціального організму). В цьому плані, як ще зазначав французький дослідник Ад. Пренс наприкінці XIX ст., держава має бути асоціацією асоціацій, що репрезентує загальні інтереси організованої нації, виходячи із природних обставин розвитку об'єднаних у націю народів і їхніх історичних традицій. Вона має слугувати і бідним, і багатим, і ме-ншості, і більшості. При цьому, як зауважував учений, державне забезпечення сталого характеру розвитку цілісного соціального організму має Грунтуватися не тільки на накопиченні суспільного матеріального добробуту, а й на зміцнен-ні духовної структури суспільних зв'язків і відносин. Це й визнавалося сутністю соціальної держави, яка мала сприяти розвиткові партнерських відносин між різними суспільними верствами і виконувати функції арбітра у відносинах між ними.

Визнаючи об'єктивний характер соціальної сутності держави, її функції слугування загальним потребам та інтересам суспільства, слід зазначити, що во-на покликана задовольняти і потреби владарюючих в цей історичний період соціальних сил і, насамперед, виконувати «специфічні функції» захисту існуючих системи державної влади, політичного режиму, правового порядку. Але функції задоволення загальносуспільних потреб і виконання «специфічних функцій» у вигляді конкретних політико-адміністративних завдань захисту діючої систе-ми державної влади — це не абсолютно самостійні і паралельні процеси держав-ної діяльності, вони мали і мають багато спільних точок стикання та перетину. Баланс і комбінація співвідношення між зазначеними державними функціями змінювалися протягом людської історії і далі будуть зміцнюватися внаслідок трансформації конкретно-історичних об'єктивних умов і суб'єктивних факто-рів існування як в цілому суспільства, так, зокрема, і функціонування держави як певного соціально-політичного феномену. Саме у цих змінах слід вбачати і розвиток соціальної сутності держави, її розуміння як цінності «для інших» (тобто як форми політичної організації суспільства, високо розвиненого в еко-номічному, соціальному, культурному та інших відношеннях)». Йдеться про стадію історичного розвитку держави, коли вона, функціонуючи на основі і в межах права, створюючи необхідні умови для стабільної життєдіяльності сус-пільства, гарантуючи формально (офіційно) рівні можливості для розвитку ко-жної окремої особи як самодостатньої цінності, має забезпечувати оптимальне поєднання приватних інтересів окремих індивідів та спільних із публічними ін-тересами усього суспільства, які виражаються державою.

Держави, що отримують сьогодні назву «соціальні», поряд з адміністратив-но-політичними методами, насамперед юридичними, все повніше використо-вують методи економічного, духовно-культурного, інформаційного, інтелекту-ального тощо стимулювання своїх громадян до правомірної поведінки, гідної життєдіяльності, виходячи зі своїх пріоритетів справедливого перерозподілу су-спільних благ. Але головним висновком, який можна зробити на основі аналізу діяльності сучасних соціальних держав, це той, що не може бути соціальної дер-жави в суспільстві, якщо в ньому не була створена держава з ознаками і власти-востями правової держави, тобто такої, для якої право є основною її функціону-вання.

В літературі виділяються три концептуальні підходи до вивчення держави: етатистський, юридизований і субстанціональний. Щоправда, незалежно від світоглядних позицій та різних типів праворозуміння й державорозуміння ці підходи і сформульовані за їх допомогою концепції правової, соціальної держа-ви найчастіше сьогодні використовуються в політичній і юридичній ідеології та юридичній практиці як знаряддя демократичної боротьби за права людини, її гідність і творчий саморозвиток. Шляхом демократичної держави відбувається конституційний розвиток і суверенної української державності, який в потен-ціалі не тільки успадковує здобутки радянського минулого, охоплює «класичні» надбання світового демократичного політичного процесу, а й відбиває сучасні тенденції і підходи до теорії й практики правової держави, концепції правового статусу людини і громадянина. Прикметною є стаття 1 Конституції України, яка встановлює, що Україна є не тільки суверенною і незалежною, демократич-ною, правовою, а й соціальною державою. Безумовно, наве-дене конституційне положення необхідно розцінювати лише як програмне на-становлення. В історичних умовах сьогодення лише утверджується суверенна державність України, її спрямування на правові засади відродження громадян-ського суспільства, змішаної соціально-спрямованої економіки, формулюван-ня і реалізацію соціальної політики тощо, без чого неможлива соціальна держа-ва, яка має нести певні соціальні обов'язки і відповідальність перед суспіль-ством за те, що кожна людина має такий життєвий рівень (зокрема це стосується їжі, одягу, помешкання, медичного огляду і необхідного соціального обслугову-вання), який необхідний для підтримання здоров'я і добробуту людини, а також її родини. Формулюючи 1 статтю Конституції України, законодавець закладав