Що ж до прав громадянина, то вони, як правило, адресовані саме громадя-нам країни: «громадянин може» і т. ін. Іноді права громадянина формулюються як права народу (глава III Конституції Японії «Права і обов'язки народу», пункт 2 стаття 1 Основного Закону ФРН) / № 45. С. 287/.

Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (стаття 36); право брати участь в управлінні державними справами (стаття 38); право збира-тися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (стат-тя 39) тощо.

Розмежування понять «людина» і «громадянин», що було піднесене фран-цузькою революцією у ранг державної доктрини, по суті має давні коріння. Так, ще Арістотель розрізняв поняття людини і громадянина, підкреслюючи, що за одних умов «поняття доброї людини і поважного громадянина зливаються, за інших — розрізняються» /№ 9. С. 12/. В роботі «Політика» він наголошував, що «громадя-нин тільки той, хто знаходиться у певному відношенні до державного життя, хто мас або може мати повноваження щодо піклування про державні справи або одноособово, або разом з іншими». Подібна позиція поділялася і англійським філософом Т. Гоббсом, який розглядав людину у двох площинах: як власне людського індивіда під кутом зору природних, психофізичних властивостей, як фізичне тіло — та як громадянина, під кутом соціально-політичних функцій, як політичне тіло. «Людина, — писав Гоббс, — є не тільки фізичне тіло; вона пред-ставляє собою також частину держави, іншими словами — частину політичного тіла. За цією причиною її слід розглядати рівним чином і як людину, і як грома-дянина» / № 23. С. 54/.

Важливе теоретичне й практичне значення має усвідомлення того, що про-цес розвитку громадянського суспільства мас тривалу і, головне, світову тен-денцію. В цьому розумінні є справедливою думка І. Канта про те, що «якнайбіль-шою проблемою для роду людського, до разв'язання якої його примушує природа, — досягнення загального правового громадянського суспільства. Тільки у суспільстві, і саме в такому, де його членам надається найбільша свобода, а отже існує пов-ний антагонізм і втім найточніше визначення і забезпечення свободи заради сумісності її із свободою інших — тільки в такому суспільстві може бути досяг-нута вища мета природи: розвиток усіх її задатків, закладених у людстві...» / № 30. С. 43/. Ус-відомлення цінності свободи, що передусім полягає у свідомій і законній неза-лежності самоврядних соціальних суб'єктів, яка забезпечується існуючими політико-юридичними інституціями, є однією з найважливіших умов процесу становлення і функціонування громадянського суспільства. У свою чергу ос-таннє є необхідною умовою реалізації і розвитку відносин свободи. Громадян-ське суспільство, як слушно зазначається в літературі, охоплює усі види відно-син між людьми, що не пов'язані прямо з державою, її інститутами та установа-ми, з боротьбою за владу і в цілому — з політикою. До цих відносин, наприклад, крім сімейних, можна віднести відносини економічні, професійні, конфесійні, культурні, етнонаціональні тощо, тобто такі, які регулюються, головним чи-ном, нормами моралі і нормами звичаєвого права. Проте громадянське суспіль-ство, як справедливо зазначає С. Ю. Римаренко, «...складається та розвивається водночас і поряд з державою, а сама держава є, так би мовити, «політичною ема-нацією» суспільства, належним чином оформленою та організованою. Як фор-ма організації, вона втілює у собі і відображає спільний інтерес суспільства, який зводиться як мінімум до забезпечення безпеки суспільства, збереження його цілісності, незалежності, його культурної індивідуальності та самобутнос-ті». Будь-яка складно-організована соціальна система, якою, безумовно, є сус-пільство, потребує механізмів захисту від зловживання свободою як з боку окремих індивідів, так і соціальних структур, аби це зловживання не зросло до загрозливих масштабів, до анархії, дезорганізації суспільного буття. Це об'єк-тивно й обумовлює необхідність у загальному органі, який би впорядковував сус-пільні відносини, які у тенденції свого розвитку ускладнюються, а не спрощу-ються. Саме тому функції управління, організації цих відносин не спрощують-ся, не перетворюються на прості адміністративні функції, а потребують все більшого зростання професіоналізму в процесі апарату і функцій державного управління, тобто реалізація державної влади породжує проблеми зловживання державною владою і захисту від цього зловживання. Таку функцію покликані виконувати інституції громадянського суспільства, які повинні урівноважувати державу в особі її органів і посадових осіб, не перешкоджаючи їй при цьому ви-конувати притаманну їй роль регулятора суспільних відносин. Таким чином, хоча характерною ознакою громадянського суспільства є відокремлення по-літичного життя від громадянських стосунків і економічних відносин це сус-пільство в умовах державної його організації має сприйматися важливою скла-довою (але складовою) державно організованої суспільної цілісності.

Історичний досвід соціального і політичного розвитку людства засвідчує можливість різних варіантів становлення громадянського суспільства, а отже можливість існування різних форм громадянського суспільства, серед них і де-мократії. «Фактично, — писав у свій час А. Фергюсон, — люди, переслідуючи у суспільстві різні цілі і додержуючись різних поглядів, забезпечують широке роз-поділення влади і випадково приходять до громадянського устрою, більш спри-ятливого для людської природи, ніж те, до якого здатна прийти людська мудрість, тобто раціональність людини. В реальності не існує якесь одне, на