Як доводить всесвітня історія, в одних випадках, як це було, наприклад, у США, спокійний природний розвиток приватновласницьких відносин (якщо не враховувати війну між Північчю і Півднем тощо) поступово призвів до форму-вання та розвитку громадянського суспільства, котре, виходячи зі своїх потреб та інтересів, формувало необхідну і відповідну йому організацію державної вла-ди, державу США. Остання поступово, еволюційно переходячи через усі со-ціально-політичні й економічні рифи, перетворювалася у правову державу. Колоністи-переселенці, борючись за незалежність проти англійської корони, поступово впроваджували в життя принципи і норми поведінки, найбільш при-таманні громадянському суспільству, серед яких передував принцип особистої свободи людини. Саме цей принцип разом з принципом недоторканності при-ватної власності заклав в цілому демократичні основи суспільного ладу у США. І хоча ці принципи майже до другої половини XIX сторіччя не поширювалися на рабів-негрів, вони знайшли своє закріплення у Конституції США 1787 р. і в американському законодавстві. Тим самим роль держави у США зводилась перш за все до закріплення й забезпечення економічних та політичних основ, сприяючи розвиткові громадянського суспільства, рушійні сили якого, а також притаманні йому риси спричинили у свою чергу заснування саме таких по-літичних інститутів і юридичних норм, котрі обумовлювались реальними по-требами існуючого громадянського суспільства, його розвитку. Хоча відомо, що у Сполучених Штатах початку XIX ст. не було загального виборчого права та іс-нувала практика дискримінації за ознаками статі і кольору шкіри.

Інший шлях пройшли держави, які, подібно до Франції, використали саме державну владу, звільнену в ході буржуазних революцій від феодальних інститу-тів, для активного формування громадянського суспільства. Саме Велика фран-цузька буржуазна революція кінця XVIII сторіччя і побудована нею держава, ін-ші нові політичні інститути суспільства зруйнували старі феодальні суспільні відносини й почали активно сприяти формуванню громадянського суспільства в країні. Шлях цей був, однак, тривалим і тяжким. Досить сказати, що на ньому мали місце декілька реставрацій монархічного режиму, революцій та збройних повстань, насильницьких дій як з боку правлячих кіл, так і народних мас. Про нестабільність у розвитку французького суспільства свідчить хоча б той факт, що у різні роки у Франції приймалися три монархічних конституції та шість рес-публіканських, крім того, існували два режими, які не були конституційне оформлені, а також чотири тимчасових правління. При цьому слід зважити, що кожна влада по-своєму вирішувала питання формування громадянського сус-пільства, гальмуючи або, навпаки, стимулюючи його розвиток. Безперечно, найбільший внесок у формування громадянського суспільства у Франції зробив Наполеон Бонапарт, який сприяв прийняттю ще у 1804 р. Цивільного кодексу.

Проте у всіх випадках становлення громадянського суспільства (зокрема, і прикладом політичного розвитку колишнього Радянського Союзу) доведено, що держава як політична організація державної влади покликана обслуговувати потреби громадянського суспільства, а не навпаки. Волюнтаристські спроби змінити цей природний порядок, насильницьки привести громадянське сус-пільство у відповідність до волі й велінь держави, оформлених у закони, серед них у Основний закон — Конституцію, завжди в кінцевому підсумку мали руй-нівні наслідки і не давали бажаних, з точки зору політичних керманичів, резуль-татів. Класичний приклад з нашої недавньої історії — спроби за часів радянської державної влади ліквідувати «зверху» приватну власність і клас підприємців. Традиційний економічно ефективний за діяльністю приватний хазяїн, підпри-ємець був, справді, ліквідований. Але лише для того, щоб його роль перейшла до держави — сукупного, і, як показала практика, неефективного, «підприєм-ця». Відносини власності принципово не змінилися: просто функції роботодав-ця монополізувала держава.

Окрім того, світовий політичний розвиток різних країн доводить, що кожна країна на багатовимірному, поліваріантному шляху до громадянського суспіль-ства обирає свої особливі історичні напрями, набуваючи власного досвіду.

Тому й при вивченні світового теоретичного і практичного досвіду розвит-ку окремих країн з метою його використання ми повинні дивитися на конкретні історичні факти, події, інституції, закони тощо лише як на можливі, вже реа-лізовані тією чи іншою мірою варіанти політичних, юридичних або управлінсь-ких актів щодо вирішення певних суспільних проблем. Лише в цьому розумінні можна говорити, що Україна для реалізації свого історичного конституційного рішення щодо трансформації українських суспільних відносин потребує не-впинного пошуку й вибору з багатьох можливих варіантів, проте обов'язково з урахуванням національних особливостей. Слід лише зазначити, що економічні, політичні, юридичні і загалом культурологічні передумови нового шляху розвит-ку в українському пострадянському суспільстві сьогодні майже відсутні, їх ще треба формувати. Звідси І визначна роль у створенні необхідних ідеологічних та політико-правових умов повинна належати державі, яка має, в свою чергу, бути, безумовно, кардинально реформована і організована на правових засадах, обу-мовлених об'єктивними потребами суспільства. Сучасна українська держава має будуватися і функціонувати за певними зразками, які, з одного боку, відпо-відають загальноцивілізаційним нормам, тією чи іншою мірою визнаним у світі, а з другого боку — мають враховувати умови й фактори, що визначають існуван-ня саме України на основі її політичного, економічного та духовного життя як у минулому, так і у сучасному, а особливо — у майбутньому. Саме з цих позицій, як видається, має бути переосмислений демократичний принцип організації суспільного буття, суттю якого є відкидання авторитарного правління і перед-бачення відкритого і колегіального процесу прийняття рішень, і який подаєть-ся нині як