Навіть залишивши відкритим питання: чи досягла нині на Заході демокра-тія верхівки свого розвитку?, слід все ж таки розглядати це явище історично і дивитися на нього, чи підходить воно для сучасного розвитку України.

Виходячи з того, що проблема демократії не є спеціальним предметом до-слідження в цій монографії, що зовсім не зменшує значення і необхідності її дальшого фундаментального наукового розроблення, слід зауважити, що даний термін в цій книзі буде застосовуватися у розумінні «гуманний», «прогресивний».

Майже десять років в Україні публічно обговорюються питання, які сус-пільство і державу ми прагнемо будувати (хоча основні напрями розвитку вже закріплені в Конституції України), яка має бути роль держави і права у розвитку суспільних процесів, яке законодавство нам дійсно потрібне у першу чергу та коло інших такого ж глобального порядку проблем. Усі попередні урядові програми, що пропонувалися з метою виходу з системної кризи, в якій сьогодні опинилася Україна, не набули суспільно-визнаного значення, не були реалізо-вані внаслідок протистояння політичних сил, діючих в країні в цілому (майже 100 партій) і які ні за що і ні перед ким не відповідають, а також у парламенті, низького професіоналізму управлінських кадрів, а головне — відсутності єдиної загальнонаціональної ідеї, схваленої українським народом, цілеспрямованої за-конодавче визначеної політичної волі керівництва країни.

До цього ж не забуваймо, що за умови втрати властивості автоматизму функ-ціонування колишньої сталої радянської адміністративно-командної системи управління і по суті ще не створеної нової, стабільно працюючої демократичної системи державного управління з розвинутою системою місцевого самовряду-вання — життя висуває підвищені вимоги до якості й ефективності (швидкості, оперативності, результативності тощо) роботи усіх інститутів української дер-жавності, державного апарату і кожної його ланки, конституційне зорієнтова-них на формування громадянського суспільства і соціальної, правової держави.

Роки, що минули з моменту юридичного проголошення незалежності, ба-гато чому навчили. Зараз ми вже добре розуміємо, що роздержавлення окремих елементів громадянського суспільства, формування необхідних для його розвит-ку рис — це складний і тривалий процес. Сподівання, ніби все владнається са-ме собою, варто тільки звільнитися від централізованого державного втручання в економіку, поступаються місцем більш тверезим, прагматичним поглядам на реалії сьогоднішнього українського суспільства.

Активне регулювання є виключно важ-ливим для ефективного функціонування економічної системи». Вільний ринок з участю простих (індивідуальних) товаровиробників пішов у далеке минуле.

Сучасний ринок — це насамперед ринок, де взаємодіють великі організаційно-економічні структури, здатні вирішувати значні економічні і соціальні завдання та середні і дрібні підприємницькі структури. Такий ринок не може бути пов-ністю незалежним від держави. Приклад України значною мірою підтверджує той висновок, що формування ринкової економіки і її інфраструктури повинне спиратися на ефективні правові й організаційні регулятори, зокрема, на держа-вну підтримку розвитку вітчизняного підприємництва.

Але варто усвідомлювати, що конструктивність результатів трансформа-ційних (включаючи, насамперед, конституційне будівництво) процесів в Украї-ні залежить не стільки від прагнень і цілей так званої нової політичної «еліти», яка сьогодні, на жаль, продовжує персоніфікувати об'єктивні державні функ-ції, скільки від свідомого, заснованого на досвіді, фундаментальних знаннях і переконанні щодо правильної спрямованості, такого суспільного руху, який за-безпечив би опору майбутньому державному устрою України в розбудові грома-дянського суспільства. В цьому плані однією з найбільш актуальних теоретич-них та практичних проблем сьогодні є розробка, формування й застосуван-ня надійних механізмів соціального взаємозв'язку, підпорядкування української держави контролю структур громадянського суспільства — демократизація по-літичного життя.

У зв'язку із зазначеним зупинимося на аналізі питань, пов'язаних з сутніс-тю і поняттям громадянського суспільства, з процесом його формування, з існу-ючим історичним досвідом. Відразу годиться зауважити, що однозначної відпо-віді на ці запитання знайти важко.

Прихильники різних політичних сил, філософи у різні часи шукаючи від-повіді на питання щодо сутності і змісту поняття «громадянське суспільство», відповідали на них по-різному. І це природно. Відомі різні концептуальні моде-лі громадянського суспільства і як процесу, і як інституціонального утворення. Виникли вони, насамперед, як ідеї стосовно самоорганізації суспільних відно-син поза межами безпосереднього впливу державної влади.

Історія ідеї громадянського суспільства сягає ще давньогрецьких мислите-лів і передусім Арістотеля, який пов'язував це питання з поняттям громадяни-на. Звичайно, слід враховувати час (рабство сприймалось як нормальне явище і громадянами вважалися лише вільні люди). Дійсне громадянство і відповідне йому громадянське суспільство, заявляв Аристотель, існують тільки там, де вер-ховна влада діє в інтересах загального блага, де особи, яких визнають громадя-нами, можуть брати «рівну участь в усіх вигодах суспільного життя». Найбільш позитивні якості громадянського суспільства, за Арістотелем, — це невтручан-ня державних структур у майнові відносини громадян, рівність громадян перед законом, свобода слова й пересування, фактичний розподіл влади, виборність магістратури (виконавчої влади), її підзвітність, обумовленість виконання нею своїх повноважень відповідним терміном / № ?. С. 21./.

У наступні часи становлення в країнах європейського континенту грома-дянського суспільства, особливо відносин між ним і державними інститутами, відбувалося не однаково. Це знайшло своє відбиття у різних соціально-політич-них концепціях. Наприклад, у своїх «Роздумах про першу декаду Тита Лівія» Макіавеллі зазначав, що сучасне йому суспільство не може вважатися грома-дянським, бо для нього характерні падіння звичаїв, турбота кожного лише про особисті меркантильні інтереси,