Навпаки, Томас Гоббс вважав цивілізованим суспільство, у якому держава сама організує усе суспільне життя, на основі договору «про підпорядкування», кладе кінець загальному хаосу, насильству і ворожнечі, що притаманні суспіль-ству за його природним станом, ліквідує з цією метою суб'єктивні права особи.

На відміну від такого, прямо скажемо, недемократичного підходу, Гуго Гроцій на підставі концепції природного права стверджував прагнення людей до спілкування, до громадянського союзу — що й гарантує їм громадянське сус-пільство, забезпечуючи також впевненість у самозахисті, у недоторканості влас-ності, яка їм належить, у захисті самої особи, її прав і свобод.

Відомий американський політичний діяч та письменник періоду боротьби за незалежність Томас Пейн у книзі «Права людини» підкреслює, що за рахунок розвитку громадянського суспільства воно буде здатне до саморегуляції сус-пільних процесів, які в ньому відбуваються, а тому роль держави сходитиме на-нівець.

Слід зауважити, що більшість мислителів минулого розглядали громадян-ське суспільство, незважаючи на розходження у своїх вихідних позиціях, як сус-пільство вільних людей, що на них уповні поширюється класична формула Джона Локка про невід'ємність таких прав людини як право на «життя, свободу і власність». Ця тріада найповніше відбиває суттєву основу громадянського сус-пільства, систему відносин, які повинні в ньому реалізовуватися.

Всупереч Гольбаху, котрий вважав, що саме громадянське суспільство збе-рігає за собою найвищу суверенну владу, І. Кант на чільне місце у такому сус-пільстві поставив людину. На його думку, це суспільство, де до людини ставля-ться як до мети і ніколи як до засобу; це суспільство, у якому в стосунках між людьми повинен послідовно здійснюватися принцип: «Чини так, щоб правило твоїх дій могло стати правилом дій всіх і кожного». Інакше кажучи: «Чини щодо інших так, як ти хочеш, щоб вони чинили щодо тебе». Тим самим І. Кант акцентував увагу на головній демократичній ідеї громадянського суспільства — цент-ральну роль у ньому має відігравати індивід, вільна людина, на яку зорієнтовується все суспільство і держава / № 40. С. 254/.

Найбільший внесок у розроблення теорії громадянського суспільства, без сумніву, зробив Гегель. Насамперед, він розмежував громадянське і політичне суспільство — державу. Громадянське суспільство за Гегелем — це сфера реа-лізації особливих, приватних потреб, інтересів і цілей окремої особистості. «Одним з принципів громадянського суспільства, — писав німецький мисли-тель, — є конкретна особа, яка е для себе особливою метою, цілісністю потреб і зміщення природної необхідності і свавілля...» / № 22. С. 45/.

Громадянське суспільство у трактуванні Гегеля — то опосередкована пра-цею система потреб, що Грунтується на приватній власності і загальній фор-мальній рівності людей. І хоча громадянське суспільство є творенням, за слова-ми Гегеля «сучасного світу», тобто буржуазного суспільного ладу, на сучасному для Гегеля ступені розвитку цього суспільства ще не була досягнута дійсна сво-бода, бо стихія сутичок приватних інтересів обмежується владою загального (державною владою) не розумно, а лише із зовні. Громадянське суспільство та держава за Гегелем співвідносяться як розсудок і розум: громадянське суспіль-ство — це «зовнішня держава», «держава нужди і розсудку». Політична ж держава, за думкою Гегеля, с справжньою, розумною загальністю. Тому у філософсько-логічному аспекті громадянське суспільство розцінюється Гегелем як момент держави, як те, що «знімається» у державі. «В громадянському суспільстві, — пише філософ, — кожний для себе мета, все інше для нього ніщо. Проте без співвідношення з іншими він не може досягнути своїх цілей у повному обсязі», позаяк: «...особливість цілі не може бути задоволена без загального». Особли-вість і загальність «...суть лише одна за допомогою іншої й одна задля іншої і пе-реходять одна в іншу. Спричиняючи здійснення моєї мети, я сприяю і здійснен-ню загального, а воно в свою чергу сприяє здійсненню моєї мети» / № 22. С. 45-48/.

Привертає увагу виокремлення Гегелем моральної орієнтації членів грома-дянського суспільства, характеристики цього суспільства на основі його внут-рішньої організації, структура якої доходить до рівня кожного конкретного ін-дивіда, конкретного власника.

Принципове положення у концепції громадянського суспільства, на що треба спеціально наголосити, займають судження щодо відносин власності. Власність розглядається як його головна засада, як чинник, що робить кожного громадянина активним, відповідальним членом цього суспільства. «Згідно із за-гальноприйнятим філософським визначенням, — підкреслював Володимир Соловйов, — власність є не що інше, як ідеальне продовження особи у речах, чи її перенесення на речі». Гегель, розглядаючи докладно проблему власності, за-значав, що «розумність власності міститься не у задоволенні потреб, а у тому, що знімається гола суб'єктивність особистості. Лише у власності, особа висту-пає як розум». Саме власність він пов'язував із свободою особи: «Володіння власністю є засобом щодо потреби, коли її роблять першою; істинне ж поло-ження полягає в тому, що з точки зору свободи власність як її перше наявне бут-тя є суттєва мета для себе». Цікаво, що при цьому Гегель, захищаючи моральні підстави приватної власності, посилається на Епікура, який відрадив своїм дру-зям укласти союз, оснований на спільності майна, мотивуючи тим, що це буде доказом того, що між ними немає взаємної довіри, а ті, хто не довіряє один од-ному, не можуть бути друзями.

Як бачимо, основні складові гегелівської концепції громадянського сус-пільства зводяться до такого: передусім — конкретна особа, а також «загаль-ність» (спільнота людей), необхідна для того, аби кожен міг реалізовувати себе як мету; по-друге, — власність,