Отут не на жарт затурбувалися виробники спиртного, які колись не сприймали всерйоз можливість ліквідації цілої галузі. Для США з їхнім культом приватної власності й ідеологією мінімального втручання держави в бізнес така акція була безпрецедентна і колись могла приснитися лише в страшному сні.

В країні на той період нараховувалося близько 300 підприємств з виробництва спирту і міцних спиртних напоїв, 1900 пивних заводів, 200 тис. барів і салунів.

Хоча більшість цих підприємств являли собою невеликі сімейні компанії, промисловий оборот галузі досягав $600 млн. у рік, а зайнято в ній було більш 2,5 млн. чоловік, які у випадку ратифікації вісімнадцятого виправлення позбавлялися роботи.

Президент Вільсон врахував ці обставини, а також побажання своїх друзів з Уолл-стріт, які мали інтереси в алкогольному бізнесі. Він спробував накласти вето на проект виправлення, але повноважень і політичної ваги Вільсона для боротьби з конгресом було недостатньо.

Опівдні 16 січня 1920 року заборона набрала сили. На всій території США заборонялися виробництво, продаж, експорт, імпорт і перевезення алкоголю.

Одночасно набрав сили закон Вулстеда, що забороняв аптекарям продавати препарати, які містили спирт, а лікарям – прописувати пацієнтам пиво в якості лік.

Цю лазівку для торговців спиртним законодавці перекрили в останній момент. Однак, як з'ясувалося, «діри» у законі все-таки залишилися. Зокрема, у ньому не згадувалося про те, що громадянам заборонено купувати і пити алкоголь.

Пізніше найбільший чикагський контрабандист і гангстер Аль Капоне так прокоментував цей казус: «Коли я продаю віски – ви називаєте це порушенням закону. Коли ці віски подають на срібному підносі у вітальні – це називається гостинністю. Я даю людям те, що вони хочуть і на що мають право. Виходить, я не злочинець, а бізнесмен».

На першому етапі антиалкогольної кампанії соціальний ефект перевершив усі очікування. Професор Гослар у книзі «Сучасна Америка» писав: «За неповні три роки дії заборони відбулося радикальне оздоровлення суспільства. Кількість арештів зменшилася в 3,5 рази, хоча умови праці і рівень безробіття залишилися колишніми. Злочинність в країні скоротилася на 70%. Підвищився добробут народу. Зміцнилися сімейні підвалини. Зросли заощадження. Відродилися моральність і гігієна. Зменшилась кількість травм і катастроф, збитки від яких знизилися на $250 млн. Понизилася загальна смертність. Влада штату Канзас погасила свою заборгованість у $2 млн...».

Ці цифри, приведені професором, якось не в'яжуться з нашими представленнями про часи «сухого закону», сформованими кінематографом.

А як же розбирання гангстерів, «Коза Ностра», бутлегерство і відмивання грошей мафією? На початку 1920-х років нічого цього ще не було.

Сицілійскі банди побоювалися виходити за межі італійських гетто. Війна в Європі забезпечила американську промисловість замовленнями на сотні мільярдів доларів, оживилася біржа, почався економічний бум, і можливостей для підвищення рівня добробуту в американців було хоч відбавляй.

2. Поява нелегальних барів Speakeasy

Для тих, хто хотів розслабитися після напруженого трудового дня, з'явилися напівпідпільні бари Speakeasy, де подавали «тільки шотландську, ірландську і канадську каву із содової або без».

Вони діяли під неофіційним заступництвом влади. Адже після 16 січня 1920 року під арештом опинилися мільйони нерозпроданих літрів спиртного. Власники осаджували органи місцевої влади з проханнями звільнити їх від цього алкоголю, і незабаром народилася схема торгівлі спиртом в умовах «сухого закону».

Чиновники муніципалітетів і інших місцевих органів видавали довіреній особі дозвіл на вилучення спиртного зі складу для медичних або технічних цілей. Той викуповував товар у власника за мінімальною ціною і пропонував його самому сміливому власнику бара в містечку. А той, у свою чергу, продавав його відвідувачам у кавових чашках. Ця «сіра» схема споконвічно була покликана врятувати від банкрутства колишніх виноторговців.

Необхідність «прав на вилучення» розуміли і центральні влади, тому на махінації міських чиновників держава дивилася крізь пальці. Однак у цій схемі була одна «непогодженість» – фантастичний прибуток, що приносили Speakeasy і яку ніяким образом не можна був передати в бюджет міста.

Чиновники почали розподіляти прибуток між собою, швидко звикаючи до тіньових доходів і розкоші. Пізніше, коли торгівля спиртним перейшла під контроль кримінальних структур, ця обставина допомогла гангстерам знайти загальну мову з чиновниками.

Відомо, що той же Аль Капоне виплачував своєрідну «зарплату» більшості чикагських поліцейських і чиновників, а кіллер Френк Нітті, що працював з Капоне за ексклюзивним контрактом, в якості індульгенції завжди носив із собою візитну картку мера Чикаго.

Альфонсо Капоне народився в Брукліні, штат Нью-Йорк, 17 січня 1899 року, у родині іммігрантів з Італії. У чотирнадцять років, трохи недовчившись в шостому класі, він був виключений зі школи. В школу він більше ніколи не повернувся і незабаром приєднався до відомої вуличної банди, лідером якої був Джонні Торіо, а одним із членів Лакі Лучіано, що пізніше організував своє відоме бандитське угруповання.

У 1920 році, за запрошенням Джоні Торіо, - людини, якій по праву належить репутація винахідника нової сучасної гангстерської системи, - Капоне приєднується до його банди в Чикаго і стає одним із членів родини Колосимо. Саме від Торіо молодий Аль Капоне одержав перші і найбільш важливі уроки, які згодом лягли в основу його власної кримінальної імперії.

Сухий закон