Римське громадянське право

План

Вступ

Про найдавніше римське право ми практично нічого не знаємо. Юрист Помпій, який написав коротку історію римського права (“Енхірідіон”, включений в Дігести), серед інших визначних юристів згадує і Папірія, що зібрав закони царів. Але до нашого часу з усіх “царських законів” дійшли лише жалюгідні уривки, які трактують сакральне право. Основою усього подальшого розвитку правництва визнавалися Закони ХІІ Таблиць, що їх, згідно традиції, було складено у 451 – 450 рр. до н.е. (хоча, можливо, у них пізніше додавалися певні зміни, наприклад, перехід штрафів у металеві гроші, які в V ст. до н.е. у Римі ще були відсутні). Ці ж Закони ХІІ Таблиць ще зберігали ряд елементів звичаєвого права, наприклад, виключне значення, що його надавалося присязі – iusiurandum, вплив звичаю – consuetudo тощо. Повага римлян до Законів ХІІ Таблиць пояснювалася їх загальним консерватизмом, культом “звичаїв предків”. Але той ius civile, що встановлювався Законами ХІІ Таблиць, практично відразу став доповнюватися (і де-факто змінюватися) постановами сенату та рішеннями народних зборів. У ІІІ –І ст. до н.е. успішне завершення Римом за войовницьких війн створювало великі труднощі у застосуванні ius civile. По-перше, розширення кордонів держави вельми ускладнювало дотримання обрядової сторони манципації при набутті майна і сервітутів (за межами Італії обряд взагалі не застосовувався). Це породжувало зловживання недобросовісних продавців, що могли вимагати визнання угоди недійсною у повній відповідності з нормами права квіритів. По-друге, розширення кола спілкування з іноземцями-перегрінами сприяло появі так званого права народів, положення якого встановлювалися і регулювалися перегрінськими преторами. Відбувалося поступове зближення двох наявних правових систем. Переворот в діючому праві відносять приблизно до 150 р. до н.е., коли відбулося утвердження так званого преторськогоправа, відмінного від ius civile та від ius gentium.

В епоху принципату імператори, починаючи з Августа, дозволяють найбільш видатним юристам надавати офіційні консультації зі спірних правових питань та конкретних казусів – ніби-то від імені принцепса. Оригінальне обгрунтування розв”язання заплутаних цивільних спорів, що його давали імператорські юристи, надалі ставало обов”язковою вказівкою суддям щодо порядку застосування діючих законів. Такий своєрідний “симбіоз” принцепсів з юристами, з одного боку, зміцнював авторитет імператорської влади, а, з другого, підносив вплив у суспільстві самих правників. Другою характерною рисою римького приватного (і публічного) права, починаючи з І ст. н.е. стає визнання завойовниками деяких національних особливостей місцевого права. Так, у Греції дрібні суперечки між громадянами общини вирішувалися на основі місцевих законів. Те ж, до речі, стосується і кримінального права. В Римській державі були регіони, де згідно місцевих звичаїв, ті чи інші злочини каралися тяжче, ніж в цілому по Імперії – наприклад, зумисне пошкодження чужої лози в регіонах виноробства, фальшування монети в районах срібних і золотих копалень тощо. Третя особливість римського приватного права періоду принципату – це початок запозичення римлянами цілих правових інститутів з правових систем інших народів. Так, у греків була запозичена іпотека, а також сінграфи і хірографи – боргові розписки. В 212 р. н.е. усе вільне населення імперія отримало права римського громадянства, тим самим було подолано колишню відмінність правового статусу квіритів, латинів і перегрінів. Це стало четвертою особливістю римського права цієї історичної епохи.

За період домінату розвиток права стає виключною прерогативою абсолютних монахів-домінусів. Домінуси – живі боги, їм споруджуються за життя храми. Вони більше не потребують кваліфікованої допомоги юристів для зміцнення свого становища в суспільстві – тепер воно забезпечується зусиллями адміністративного апарату, а поважний юрист розглядається в якості своєрідної загрози авторитетові імператорському. Якщо на початку доби принципату для вирішення складного казусу вимагалася особлива кваліфікація правознавця, його уміння співставляти і протиставляти, посилатися на авторитет інших дослідників права тощо, то пізніше, особливо в період домінату, панує принцип – що завгодно повелителю, те має силу закону. Причому, мова йде інколи про цілком рутинні справи. Так, імператор Галлієн (253 – 268) писав якомось Аврелію Тимофію, що арендодавець не може вимагати з орендатора плати більшої, ніж обумовлено в контракті . В інших випадках саме імператорська вказівка вносила істотні і, навіть, принципові зміни у діюче законодавство. Наприклад, Діоклетіан (284-305) рекомендував якомось Сосію, дружину якого украв раб, звернутися до презида провінції, звинувативши самого раба, а не його власника. З точки зору усього попереднього законодавства, раб був річчю, і за його дії,до дій свійської тварини, відповідальність ніс пан (або ж міг видати раба чи тварину). Притягуючи до суду конкретного раба, домінус тим самим ніби підвищував колишній статус цього абсолутно безправного прошарку населення.

У 438р. н.е. був опублікований так званий Кодекс Феодосія – офіційний збірник розпоряджень римських імператорів з 313 по 437 рр. н.е. Імператор Східної Римської імперії Юстиніан І (527-565) доручив своєму придворному юристу Требоніану очолити комісію (діяла в 529 – 534 рр.) по складанню всезагального Corpus Iuris Civilis, пізніше доповненому так званими новлами. Вважається, що саме з цього часу колишні ius civile та ius gentium склали єдину систему права з переваженням ius gentium. Тоді ж відбувалася ревізія деяких правових інститутів. Йшла вона двома шляхами. По-перше, вносилися майже непомітні зміни у текст давніх оригінальних документів (як правило, вигідні імператорам). По-друге, з кількох десятків юристів ІІ – ІІІ ст. н.е., чиї