були неоднорідні, до того ж з розвитком рабовласницького способу виробництва і збільшення методів використання праці рабів зростала і ця неоднорідність. Рабами за походженням або за станом були виробники, що працували у сільському господарстві і займалися ремеслом; рабами були і ті, яким господарі виділяли так званий пекулій – земельні наділи, майснерні, лавки, а також інших рабів – вікаріїв; довірені агенти господарів, які вели їх справи; освітчені люди, що зробили значний внесок у розвиток римської культури; особи з адміністративного штату намісників провінцій, а потім імператорів. Природно, і їхній спосіб життя, і становлення до них були різними. Усіх їх об”єднувало те, що вирізняло стан рабів: повна власність на них власника, відсутність у них права на сім”ю, власність, участь у політичному житті, службу в армії, звернення до суду, на укладення від свого імені різних угод, на відповідальність перед законом за свої дії.
У сиву давнину раби, так само як земля і тварини, відчужувались через досить складну процедуру ( так званою манципацію), яка передбачала присутність свідків, виголошення певних формул і здійснення певних дій.
У повсякденному житті раби досить часто зближувались з членами сім”ї.
Глави сімей, особливо патріціанських, мали велику кількість клієнтів – людей, що з якихось причин відривались від своїх сімей, бідняків та чужоземців, що шукали захисту, які, як правило, отримували від патронів земельні наділи і відбували за це різні повинності. На становищі клієнтів перебували і колони, які орендували землю. Про їх юридичну неповноправність свідчить той факт, що господар, який уб” є свого колона, відповідав за це як за вбивство бика.
Під впливом деяких обставин такі відносини змінювались. Плебеї добилися скасування боргового рабства і обмеження боргової кабали, наділення землею багатьох зубожілих, заборони патронам вимагати гроші у клієнтів, які також отримують землю і набувають прав повноправних громадян. Було заборонено уярмлення римського громадянина, в тому числі і продаж у рабство дітей. Безперервні війни, які вели римляни,швидко збільшували кількість полонених, яких продавали в рабство. Ці раби також включались до фамілії, але вони не були такими близькими до членів сім”ї, як раби, що народилися в домі.
З цього часу свобода і рабство, між якими були відсутні проміжні сходинки, стали популярними станами. Раби були позбавлені тих прав, якими вони користувалися раніше. Відповідно до закону Аквілія (ІІІ ст. до н.е.) раб не ніс відповідальності за вчинки, вчинені за наказом пана, аж до грабунку і вбивства включно. За збитки, заподіяні рабом, пан відповідав так само,як і за шкоду, спричинену його тваринами, і міг видати раба скривдженому або ж, заплативши штраф покарати особисто. Раб уже не мав права виступати в суді. Нажиті паном з рабинею діти ставали його рабами, оскільки діти успадковували стан матері. Пан, який купить раба, міг дати йому будь-яке ім”я. Раб стає синонімом злодія, брехуна, обманщика.
Раб міг одержати волю. Якщо раб викуплявся на волю за рахунок свого пекулія, то він тільки шанував колишнього свого господаря. Якщо ж він отримував волю з милості свого господаря, то він мав відробляти на нього обумовлену кількість днів, платити певну суму і заповідати частину майна. Коли ж патрон зубожів, то утримувати його. Тому міських рабів досить часто відпускали на волю з тим, щоб користуватися їх працею та частиною нажитого ними майна.
2. Республіка
Римляни називали свою державу Res publica, тобто “загальна, громадська справа”. Органами центральної влади римської держави були: народні збори, сенат, магістрат. У період республіки народні збори по куріях втрачають будь-яке політичне значення. До їх компетенції відносилось затвердження усиновлень, формальне зведення на посаду особи, обраної на центуріатних коміціях. Головну роль відігравали центуріатні народні збори, на яких обирали вищих магістрів – консулів, преторів, цензорів, приймали або відхиляли пропозиції магістрів про прийняття нових законів, розглядали скарги на вироки про смертну кару. Трибунні збори розглядали проекти законів, що пропонувались преторами, а також скарги на рішеня про стягнення штрафів.
Народні збори скликались за розпорядженням магістрату із вказівкою порядку денного. Головуючий на зборах магістратміг перервати проведення зборів і перенести їх засідання на наступний день.
Сенат складався із осіб, що призначалися обраними народними зборами спеціальними особами – цензорами. Закони, що приймались центуріатними і трибутними зборами, спочатку затверджувались сенатом, а з IV – III ст.ст до н.е. стали попередньо розглядатись у сенаті. Сенат міг видати розпорядження, що стосувались благоустрою міста, громадської безпеки, релігійного культу. Він складав 5-річний бюджет внутрішніх витрат і щорічний бюджет військових витрат; вів переговори з іншими державами; вживав надзвичайних заходів, зокрема, видавав розпорядження про призначення диктатора, наділяв магістрати надзвичайною і необмеженою владою.
Магістрати – виборні посадові особи, що обиралися на народних зборах. У їх руках зосереджувались функції управління, військова й адміністративна влада. За свої дії вони відповідали перед народними зборами.
Консули користувалися майже необмеженою владою у питаннях, що стосувалися підготовки до війни і військових походів. Вони могли карати (аж до смертної кари) всякого, хто був у їх військовому таборі. Вони ж здійснювали вищу адміністративну владу і могли відміняти розпорядження всіх інших магістратів за виключенням розпоряджень плебейського трибуна.
Плебейські трибуни мали право забороняти виконання всіх наказів будь-яких магістрів, за виключенням наказів диктатора. Вони могли також накладати вето на постанови сенату і народних зборів. Трибун міг заарештувати будь-яка особу і вчинити допит.
Диктатор призначався тільки у виключних випадках. Він наділявся майже необмеженою владою